Читати книгу - "Незвіданий світ"

— Людожери з племені міранха або амаюака, — сказав Челленджер, тикаючи пальцем у напрямі, де лунав барабанний бій.

— Безсумнівно, сер, — відповів Самерлі. — І я думаю, що, як і всі такі племена, вони належать до монгольської раси і розмовляють якоюсь полісинтетичною мовою.

— Ну звичайно ж полісинтетичною, — поблажливо погодився Челленджер, — бо, наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті ви не знайдете, а в мене їх занотовано близько ста. Що ж до монгольської теорії, то до неї я ставлюся з великою недовірою.

— А я гадаю, що навіть поверхневі знання в галузі порівняльної анатомії свідчать на користь цієї теорії, — уїдливим тоном промовив Самерлі.

Челленджер войовничо випнув підборіддя так, що від його голови лишилися тільки борода та криси бриля.

— Безперечно, сер, для такого висновку потрібні саме поверхневі знання. А коли знаєш більше, то й думаєш геть інакше. — І вони обмінялися ворожими поглядами, тоді як барабани круг нас провадили своє: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді».

Увечері ми об’якорилися серед річки й приготувалися відбити можливий напад. На щастя, ніч минула спокійно, і на світанку наш загін рушив далі. Близько третьої години дня ми під’їхали до порогів, що простягалися більше ніж на милю. Це тут, за своєї першої подорожі, зазнав поразки професор Челленджер. Мушу зізнатись, сама наявність порогів мене порадувала, бо то було перше безпосереднє, нехай і дуже незначне, підтвердження його слів. Індіанці пронесли крізь вельми буйний береговий чагарник спершу човни, а потім — багаж, а ми, четверо білих, із рушницями на плечах ішли між ними й лісом, де нас чатувала небезпека. Надвечір, обійшовши пороги та проїхавши ще миль із десять водою, ми спинилися, знову об’якорившись серед річки. Тут я вирахував, що експедиція наша відійшла вже від Амазонки не менше ніж на сто миль.

Рано-вранці наступного дня ми знову пустились у далеку дорогу. Професор Челленджер чогось хвилювався і пильно вдивлявся в обидва береги. Раптом він задоволено скрикнув і показав на дерево, що самотньо стояло на одному із закрутів річки.

— Що це таке, по-вашому? — спитав він.

— Звичайна пальма асаї, — відповів Самерлі.

— Маєте рацію. Але для мене це є і певна позначка. Через півмилі, на тому боці, — таємний прохід. Ліс там іде ніби суцільною стіною. Але звідси й починаються дива. Там, де темний чагарник змінюється світло-зеленим очеретом, там, серед високих тополь, і знаходиться відомий лиш мені одному вхід до країни невідомого. Їдьмо далі, і ви все зрозумієте.

Місцевість справді була незвичайною. Діставшись заростів світло-зеленого очерету і продершись крізь нього, ми опинилися в тихій неглибокій річці з прозорою водою і піщаним дном. Вона була не більше ніж двадцять ярдів завширшки, і береги її вкривала розкішна рослинність. Тому, хто не помітив би, що замість чагарнику тут повсюди зростав очерет, і на думку не спало б існування цієї річки та казкової країни, що знаходилася за нею.

Навіть для казкової країни то була надто чарівна місцевість. Буйна рослинність створила природне склепіння, і сонце своїм світлом опромінювало крізь нього прозору річку. Гарна сама по собі, вона під цим живильним світлом ставала ще гарнішою. Чиста як кришталь, рівна мов свічадо, зеленувата біля берегів, наче айсберг, вона виблискувала з-поміж арки з листя, і кожен удар весла відбивався на її іскристій поверхні тисячами веснянок. То був вхід, гідний країни див, яка відкривалася за ним. Індіанців уже не було чути, а тварин стало набагато більше, і їх небоязка поведінка свідчила про те, що вони не знайомі з мисливцями. Маленькі утішні мавпочки зі шкірою кольору чорного оксамиту, з білими як сніг зубами й блискучими, насмішкуватими очима базікали щось, коли ми проходили повз них. Гучно сплеснувши, випадковий кайман пірнав із мілини у воду. Темний, незграбний тапір виткнувся з-за кущів і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта, зігнута в дугу постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши набік голову, вона через брунатне плече довго дивилася на нас своїми смутними очима. Птахів була сила-силенна, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси — білі, червоні та блакитні — невеличкими групами стояли на одній нозі край річки, а біля них, у кришталевій воді, бавилися риби всіх форм і кольорів.

Три дні пливли ми по цьому зеленому тунелю. Здаля важко було сказати, де кінчається зелень води й починається зелене склепіння листя. Глибоку тишу цього водяного шляху не порушувала жодна ознака присутності людини.

— Індіанців більше немає. Вони занадто налякані курупурі, — сказав Гомес.

— Курупурі — то тутешнє чудовисько, — пояснив лорд Джон. — Цим ім’ям вони називають усяку нечисту силу. Бідолашні думають, що тут живуть різні примари, і уникають наближатися до цього лісу.

Третього дня стало зрозуміло, що їхати човном довго не доведеться, бо річка швидко міліла. Протягом кількох годин човен двічі чіплявся за дно. Нарешті ми витягли піроги на берег і переночували в чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли паралельно річці милі зо дві і, повернувшись, підтвердили думку професора Челленджера, що човном далі їхати не можна. Потім ми заховали піроги в чагарнику й зробили на одному з дерев зарубку, щоб легше було знайти їх на зворотному шляху. Вантаж — зброю, патрони, їжу, намет, одяг і решту — ми розподілили між собою і збиралися розпочати найважчий етап нашої експедиції.

Цей новий етап позначився й новою серйозною сутичкою між професорами. Прилучившись до нас, Челленджер одразу ж почав грати роль начальника експедиції і, попри явне незадоволення Самерлі, давав усім нам накази. Того ранку він запропонував товаришеві професорові нести анероїдний барометр, і тут зчинилася буря.

— Дозвольте спитати, сер, — сказав Самерлі з удаваним спокоєм, — хто уповноважив вас давати нам накази?

Челленджер блиснув очима й наїжачився.

— Я роблю це, професоре Самерлі, як начальник експедиції.

— Мушу сказати,