Читати книгу - "Пісок у склянці"

Своїми розмірами та забарвленням кіт був схожий на персонажа з малюнка доньки. Тобто, він не вперше навідувався до палісадника, і Каміла його геть не вигадала.

Тим часом кіт з шипінням продовжував наближатися, при цьому в його жовтих примружених очах не відчувалося ані краплі страху. Напевно, збоку це виглядало комічно — все ж таки доводилося мати справу зі звичайним домашнім улюбленцем, а не з якимось диким хижаком з джунглів. Проте Віктору було не до веселощів. Його настільки вразила незвичайність ситуації, що він не міг вирішити, як йому діяти: чи зразу накивати п'ятами, чи спробувати заспокоїти розлючену тварину. Якби під рукою знайшовся кийок або інший предмет, він почувався набагато впевненіше. Несподівано кіт завмер на місці, трохи постояв у роздумах, після чого перескочив через паркан і зник на території пані Гауш. Віктор обережно підійшов до огорожі та заглянув у сусідський двір.

Як він і припускав, тут панувало повне запустіння. Земля була вкрита товстим шаром опалого листя, включаючи доріжку до будинку, хоча сам будинок виглядав цілком пристойно. У садку нараховувалось з десяток фруктових дерев в оточенні пожухлої трави, біля огорожі росли недоглянуті кущі смородини. З якоїсь причини туман не дістався сюди, тому велика частина території чудово проглядалася. Але це ніяк не допомагало у пошуках кота — той наче крізь землю провалився. Втім замість нього знайшлася господиня будинку в старому смугастому халаті й фетровому капелюху, яким на вигляд було не менше ста років і які робили їх володарку схожою на городнє опудало.

— Доброго ранку, пані Гауш! — першим заговорив Віктор, втім, не надто розраховуючи на те, що він взагалі дочекається відповіді. — Можна у вас дещо запитати?

— Дайте вгадаю. Ваш дурнуватий кіт знову втік, — видала жінка, ніби прочитала його думки.

— Саме так. Але як ви дізналися?

— Ваша дружина вже запитувала про нього.

— Зрозуміло. Так ви його бачили?

— Ні, не бачила, — вона голосно зітхнула. — Я зараз рідко виходжу з дому. Зовсім радикуліт змучив.

— Сумно це чути, — відповів Віктор швидше з ввічливості, ніж зі співчуття, після чого додав: — Тоді, може, ви бачили іншого кота? Дуже великого. Він щойно заскочив до вашого двору.

Очі пані Гауш ледь не повилазили з орбіт:

— Ви що, взяли ще одного кота?!

— Ні-ні, звісно, ні! Я просто шукав Фелікса, а тут цей абсолютно незнайомий кіт. Гадки не маю, звідки він взявся. Я думав, може, це ваш.

У повітрі повисла тиша, і Віктор вирішив, що пані Гауш, ймовірно, не до кінця зрозуміла зміст його слів. Та раптом вона круто розвернулася й помчала до свого дому, якщо слово «помчала» взагалі можна застосовувати до людини її віку. Від здивування Віктор на мить втратив дар мови.

— Так бачили чи ні? — крикнув він їй наздогін, але сусідка вже встигла заскочити у будинок і грюкнути дверима. — І вам всього найкращого, — остання фраза пролунала трохи безглуздо.

Настрій його вкрай зіпсувався, а думки почали з такою швидкістю змінювати одна одну, що голова розболілася ще сильніше. Передусім йому хотілося зрозуміти, чому сусідка стала поводитися таким дивним чином та втекла, немов її щось налякало? Крім того, куди подівся той мерзенний кіт, після сутички з яким у Віктора досі тремтіли руки? Невже пані Гауш дійсно його не помітила? І нарешті, чи не настав час зайнятися флешкою замість цієї ідіотської метушні? Адже Фелікс губився не вперше, а ось доля самого Віктора зараз висіла буквально на волосинці.

Він повернувся в дім і, замкнувши двері веранди, вимив на кухні посуд. Після цього Віктор пройшов до свого кабінету, де почав порпатися в шухляді столу, куди скидав всяку дрібноту. Йому потрапляли до рук зламані олівці, ковпачки від кулькових ручок, погнуті канцелярські скріпки, іржаві леза і навіть старі візитки, більшість з яких давно втратили свою актуальність. Крім однієї. На щастя, знайти її було не важко. Як тільки візитка опинилася в руках Віктора, він зняв телефонну слухавку і набрав номер.

— Алло! Добридень! Я б хотів викликати таксі.

На той час, як таксі опинилось біля будинку, Віктор встиг одягнутися та випити дві чашки міцної кави, а також відшукати свій старенький мобільний телефон. Він давно ним не користувався, але періодично підзаряджав у ньому батарею. І хоча цей застарілий апарат, колись дуже популярний, не йшов ні в яке порівняння зі згорілим смартфоном, він міг тимчасово його замінити. Принаймні так Віктор залишався на зв'язку.

Водієм таксі виявився літній чоловік простакуватої зовнішності з акуратно підстриженими сивими бакенбардами та густою сіточкою зморшок біля очей. На ньому була темна шкіряна куртка з емблемою футбольного клубу у вигляді зеленого трикутника і червона бейсболка. Віктор не часто користувався послугами таксі, оскільки волів сам сидіти за кермом. Йому взагалі не подобалося, коли його життя залежало від інших людей. Зокрема, від пілотів, що управляють літаками, чи навіть лікарів, що намагаються його лікувати. Але зараз він був у скрутному становищі. Його «Рендж Ровер» згорів, а Ельза забрала другу машину, тому викликати таксі в цій ситуації виявилося єдиною можливістю пересуватися містом.

Подорож проходила в тиші, не враховуючи легкої музики з приймача, і Віктор був надзвичайно вдячний водієві, який за весь час не вимовив жодного слова. Можливо, щось таке промайнуло в очах Віктора, що утримувало водія від розпитувань.