Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

– Наприклад?

– Вчені довели, що проста прогулянка лісом зміцнює нашу імунну систему.

Джонатан пригадав свої прогулянки серед дикої природи Біґ-Сур. У такі моменти він почувався дуже добре…

– Інші дослідження, – продовжила Марджі, – доводять, що присутність рослин у робочих кабінетах знижує головні болі на 30 %, втому – на 20 %, а біль у горлі – на 20 %. Подібні результати досягнуто і щодо присутності тварин поруч з нами. Так, відомо, що людина, в якої був інфаркт, має на 23 % більше шансів прожити ще один рік після цього, якщо в домі є пес.

– Ти викличеш у мене почуття вини: Клое завжди хотіла мати якусь тваринку. Анжела була згодна, але я щоразу заперечував.

Марджі усміхнулася.

– Людина – істота соціальна. І потребує відносин з іншими, з тваринами і рослинами. Ми живемо, власне, завдяки відносинам. Це, між іншим, можна було стверджувати вже після досліду, проведеного Фрідріхом ІІ зі Священної імперії у ХІІІ столітті.

– Ніколи не чув.

– Цей чоловік вільно володів шістьма-сімома мовами і питав себе, яка ж «мова Бога», та, якою ми розмовляли б природно, якби нас жодної мови не вчили. Тоді він провів експеримент, який, на щастя, сьогодні ніхто собі не дозволить повторити.

– Що саме він зробив?

– Ізолював новонароджених малят, їх віддали спеціально призначеним годувальницям, яких зобов’язали давати дітям їсти, пити й переодягати, щоб вони були чистенькими, одне слово – забезпечувати всі їхні фізіологічні потреби. Але жінки не мали права їх пестити, гратися з ними, особливо розмовляти.

– Яку ж мову вони створили?

– Невідомо.

– Чому?

– Вони всі померли. Хоча всі їхні фізіологічні проблеми були вдоволені. Їх усього-на-всього позбавили спілкування.

Неприємно вражений, Джонатан труснув головою.

– Який жах!

– Відносини – сутність нашого життя, Джонатане.

Останні слова Марджі ніби зависли в повітрі. Тепер сонце світило дуже яскраво, і Джонатан знав, що невдовзі його тітонька захоче повернутися. Знявся легенький вітерець, і малі вітрильники знову рушили, всі разом.

Відносини – сутність нашого життя. Нині основні відносини Джонатана обмежувалися клієнтами. Але хіба можна справді говорити про відносини, коли йдеться про людей, від яких чогось очікуєш? Про людей, яким усієї правди не кажеш, бо прагнеш домогтися підпису? Еге ж… Нічого особливого…

– Дехто вважає, що може жити, ні від кого не залежачи. Вони думають, що їхнє щастя залежить тільки від них. Це величезна ілюзія.

Марджі нахилилась до Джонатана. В неї знову з’явилась лукава усмішка на вустах.

– Всередині тебе живе п’ятсот видів мікроорганізмів.

– А я вважав, що я сам-один.

– Сто тисяч мільярдів бактерій живуть у нашому кишківнику.

– Припини, це відразливо.

– Бактерій, які в тобі живуть, у сто разів більше, ніж клітин у твоєму тілі.

– Помовч, твої слова викликають у мене бажання пройти курс антибіотиків.

Марджі всміхнулася.

– Інколи ми потребуємо тих, кого вважаємо ворогами.

– Що ще ти для мене підготувала?

– Ці бактерії оберігають тебе від небезпечних організмів, через які ти міг би тяжко захворіти. Якщо їх убити антибіотиками, ти станеш дуже вразливим. А ще…

– Що?

– Є ще одна річ, – промовила вона, надавши трішки таємничості своєму голосові.

Джонатан нахмурив брови.

– Бактерії, які живуть у твоєму кишківнику, відповідальні за належне дозування в тобі серотоніну. Без них тобі його бракувало б.

– Що таке серотонін?

Марджі якусь мить помовчала, розтягуючи напруженість.

– Гормон, який веде тебе до доброго самопочуття.

~ 16 ~

Остін Фішер покліпав очима, потім легко труснув головою, намагаючись прогнати спогади. Перефокусувати себе на нинішній момент. Минулого більше не існує. Марно його мусолити. Він узяв тенісний м’яч у руку і зім’яв його пальцями, зосередившись на отриманому фізичному відчутті. Відчуття – це теперішнє, тільки теперішнє. Втім, через кілька моментів образ данського гравця знову постав йому перед очима, і він знову почув його трохи гугнявий голос, його гидкий тембр під час останнього інтерв’ю на CNN.

Остін Фішер – це просто машина, машина, щоб вигравати.

Заздрість. Саме заздрість підштовхнула цього спортсмена-невдаху висловити такі жахіття.

Зосередься, ти професіонал.

Упродовж своєї кар’єри йому часто доводилося чути неприємні речі. Це частина гри, він зумів привчити себе не надто на них зважати. Звичайно, він регулярно відчував роздратування і навіть гнів, але це щось інше. Ніколи раніше він так гостро не реагував. Чому тепер? Чому? Чому під час турніру, завдяки якому він може ввійти в аннали спорту?

Машина для виграшу, позбавлена почуттів, і в цьому його сила.

Як можна говорити настільки несправедливі речі? Нехтувати величезною працею, до якої він себе примушував упродовж усіх тих присвячених тренуванню років, наполегливою роботою без відпочинку й легкого життя. Змітаючи всі ті зусилля одним помахом руки…

В цю мить у залиту світлом кімнату ввійшов Воррен. Стіни вітальні орендованої на час турніру вілли були засклені й виходили на басейн. Усмішка, яка грала на вустах Воррена, одразу ж стерлася, коли він побачив гравця.

– Щось сталося?

– Ні-ні, все гаразд. Жодних проблем, – відповів Остін, нейтральним, уміло контрольованим тоном.

Воррен уважно подивився на Остіна, а тоді вмостився на бильці канапи навпроти гравця.

– Це… через данського гравця?

Якийсь час Остін сидів нерухомо, зрештою погодився, скривившись. Це все одно, що зізнатися Воррену у своїй слабкості. Якщо починаєш приховувати щось від свого тренера – далеко не заїдеш.

– Я марно намагаюся прогнати його образ і слова з голови, вони весь час повертаються і переслідують мене.

Воррен примружив очі.

– І як вони на тебе впливають?

Остін на мить задумався, оцінюючи те, що відбувалося в ньому.

– Я відчуваю несправедливість, від цього стає сумно, і це відвертає мою увагу. Якщо коротко, я від цього втрачаю самовладання.

– Зазвичай це тебе злить, – уточнив Воррен із заклопотаним виглядом.

– Зазвичай такі речі говорять журналісти, і тоді я злюся. Цього разу це сказав такий же, як і я, гравець, від цього мені, сам не знаю чому, стає сумно. Це завдає мені болю.

Воррен помовчав, потім підвівся.

– Через дві хвилини ти з цього сміятимешся. У минулому я багато працював над подібними проблемами у світі підприємництва. Тут інакший контекст, але схема така сама. Там радше люди перебирали в пам’яті несправедливі докори свого патрона чи недобрі зауваження колег з довгим язиком.

Він узяв карафку, що стояла на низенькому столику.

– Склянку води?

Остін погодився. Воррен налив обом і