Читати книгу - "Ми, горобчики"

в село. Взимку він грівся в солом’яній стрісі на повітці, зробивши в ній дірку, і хоч як було холодно, горобчикові нізвідки не піддувало, бо своїм тілом він щільно прикривав вузький вхід. Їв горобчик разом з курми. Кури переодягалися, міняли пір’я, ходили бундючні по подвір’ю, і рідко яка піднімалася, в гніздо знести яйце. Але як тільки зносила яйце, здіймала страшенний галас: спочатку ставала на гніздо й починала гукати, щоб її почули всі кури на сусідніх подвір’ях, потім злітала на тин і там галасувала. Тоді півень починав шукати високе місце. Найвищим місцем йому здавалося гноїще, він вискакував на нього, а гноїще парує, ніби ось-ось запалає, але півень на це не зважав, він чекав, коли курка замовкне, а коли вона змовкала, щоб набрати повітря та знову зняти лемент, озивався горловим голосом, аби його почули в усіх дворах:

— Дивіться, дивіться, щойно ми знесли яйце, я позначив його, поставивши на ньому свій підпис.

Цим користався горобчик і підбирав крихти, залишені курми. Півні з сусідніх дворів вітали півня, який стояв на гноїщі:

— Браво!

Дехто вигукував:

— Молодець!

Півень же стояв гордовито серед теплої пари й погоджувався:

— Так, так!

Здіймати галас заради однісінького яйця — теж мені робота! От якби горобчик побажав оголосити результати своєї роботи, його голосу не вистачило б, довелося б стріляти з гармати. Адже він своїм гострим, як вістря голки, дзьобом чистить півгектара шкури.

Поки горобець крутився на подвір’ї, шукаючи якусь крихту, він побачив, що з хати вийшов Ілія й виніс свинячу шкуру, щоб натягнути її знадвору на стіні. Він поставив драбину, піднявся по ній, прибив цвяхом край шкури, переставив драбину, знов забив цвяхи й натягнув шкуру, потім натер її сіллю та висівками. На подвір’я саме зайшов його небіж.

— Ох і велика шкура, дядьку! — сказав він, — Мабуть, з півгектара!

— Як же їй не бути такою великою, — відповів Ілія, — коли свиня з’їла цього року три підводи гарбузів, силу-силенну кукурудзи та багато ще чого іншого!

Ілія з родичем пішли до хати, а горобчик підскочив — і просто під стріху, щоб роздивитися свинячу шкуру. Він щороку чистить для Ілії свинячі шкури, а за це Ілія дозволяє йому жити безкоштовно в солом’яній стрісі повітки. Горобчик ніколи не скаржився, якщо шкура була надто велика й доводилося довго працювати. Ось і тепер він навіть не висловив невдоволення, що шкура дуже велика, а тільки обійшов її, щоб розгледіти, чи добре вона натягнута й чи рівномірно натерта висівками та сіллю. Задоволений, Чи взявся до роботи.

З першого погляду може здатися, ніби це неможливо — почистити тонесеньким, мов вістря голки, дзьобом свинячу шкуру від солі, жиру й висівок. Два чи три дні працював горобчик з ранку до вечора, аж поки на одному кінці шкури з’явилася чиста пляма завбільшки з людську долоню. Через три тижні найтонші складки на шкурі були вичищені, наче хтось вишкріб її щіткою.

Одного дня по обіді на стріху сів одуд. Горобчик, захопившись роботою і тримаючись за шкуру, щоб не впасти, не помітив одуда. Той покрутився на стрісі, пролетів над горобчиком і гукнув йому. Горобчик залишив роботу й піднявся на дах.

— Навіщо ти закабаляєш себе цією шкурою, Чи? — сказав одуд. — Хоч усе життя дзьобатимеш її, все одно не почистиш. Облиш її й ходімо зі мною, якось прогодуємося. Варто мені пустити в діло свій гребінець, я прогодую й одягну сто таких горобців, як ти!..

І він розкрив свій гребінь (а гребінь його був складаний), щоб подивитися, яке враження він справить на горобчика.

Горобчик Чи обробляє свинячу шкуру, щоб Ілія зміг узути своїх ілійчат. Однак замість того, щоб узути ілійчат, він зробив із шкури нову сумку.

Одуд — птах-мандрівник. Живе вій головним чином завдяки жебруванню, ледве зводить кінці з кінцями, схуд, проте дуже пишається своїм складеним гребенем і всім його показує. Горобчикові нічим похвалитися, в нього все сіре, непримітне, надзвичайно просте і скромне.

— Не можу я піти з тобою, — сказав горобчик. — Якщо піду, то хто почистить шкуру? — І, різко відвернувшись, знов узявся до роботи.

— Гм! — тільки й промовив одуд, розправив крила і полетів зі своїм складаним гребенем.

А горобчик заходився дрібно барабанити по шкурі.

Щозими він поспішав приготувати свинячу шкуру ще до того, як зацвіте чемериця. Коли шкура була вже чиста, Ілія ставив драбину і витягав цвяхи.

— Тепер взую дітей і дружину! — радів Ілія, відносив шкуру, розміряв її, різав на смужки й робив царвулі[6]. Коли родина йшла в гості, горобчик бачив, що всі взуті в нові царвулі. Попереду ступав Ілія, за ним Іліїця, за нею маленькі ілійчата, мабуть, ціла гарба ілійчат. Усі взуті в нові свинячі царвулі. Горобчик підстрибував босий слідом за ними, де пішки, де підлітав, і йому було дуже приємно. Бо ж і його заслуга в тому, що всі взуті в нові царвулі.

Ось чому горобчик з ранку до вечора працював, поспішаючи з новою шкурою, бо зима цього року видалася м’якою і він боявся, щоб час не випередив його. Дні ставали довшими, можна було працювати більше, а коли сходив місяць, працювати й при місяці. День за днем, тиждень за тижнем минали, і ось шкуру почищено. Ілія поставив драбину, уважно оглянув шкуру