Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Здивований погляд Аеція переноситься з мозаїки на обличчя Плацидії: ця лампа знизу перетята потрійною хвилястою лінією…

— Твоя Вічність зволить неслушно судити Аеція, — відповідає він. — Я не йшов під Аквілею, щоб відомстити за страченого Іоанна, — хай демони мене вхоплять, якщо брешу! — і не хотів я воювати проти вірних імператорських солдат… Хотів лише чути таку силу за собою, щоб могти безкарно й безпечно постати перед цим священним ликом, як тепер стою, і мовити: вислухай мене, вічна Августо…

Пам’ять хутко відступає далеко, далеко, у давноминулі часи: так, ось те, що йому потрібне, тільки змінити особу, місце і от…

От…

— Вислухай мене, вічна Августо… Давно, давно, коли було тобі всього шість весен, а твоєму слузі Аецію чотири, — твій вічний батько переміг поган саме тут, під Аквілеєю. І саме в цьому домі, у цьому ж атріумові, де ми стоїмо, — як сьогодні твій, так після тієї звитяжної битви розмістився двір батька твоєї вічності… Там, де ти стоїш, стояв великий імператор, Феодосій, а там, де я, — сотник Гавденцій. І вічний Август зволив спитати сотника: «Чи маєш сина, найвідважніший із жовнірів моїх?..» «Маю, владарю», — відповів сотник… «Як його звуть?» «Аецієм, о вічний»… І тоді свята долоня торкнулась ласкою маєстату жовнірського плеча, а святий цісарський голос рік: «Ми хотіли б, щоб твій син, Гавденцію, так служив нашим дітям, як ти служиш нам…» Почувши сі слова, сотник Гавденцій схилив коліно, як я його зараз схиляю…

Рука у широкому злототканому рукаві швидко наближається до грудей, що високо здіймаються у прискореному диханні: тримати… тримати… тримати сильно, щоб від раптової радості й гордості не вискочило з тіла повне щастя серце… Перемогла, звитяжила, розчавила!.. Чи ж могла вірити, мріяти, снити, що це трапиться насправді?… Який же добрий і милосердний Христос! Переповнив радістю серце вірної своєї слугині, а ворога її принизив… Ось хвиля розплати… хвиля компенсації й помсти за безсонні, повні гризоти й тривог ночі… за повні слабості й принижень дні… Чи ж дозволить вона швидкобіжному часові понести цю хвилю, не наситившись нею доволі?… Ніколи, ніколи!

— Аецій хилить коліно? Аецій може стати навколішки? Ми думали, що недуга, яка згрубила його коліна (здалося, здалося!) унеможливила їх згинання… Але насправді не так… Все не так, як ми думали… Аецій не хотів ні врятувати Іоанна, ні помститися за нього… хотів лише служити нам, як його батько нашому?!.. Це похвальне прагнення… Але Гавденцій був солдатом… А Аецій? Ми питали всіх: хто ж він такий, сей Аецій? Усі сміються і кажуть: заручник… Усе життя лише заручник!.. У гунів… а раніше в готів… Скільки ти років був бранцем у готів, Аецію?…

— Лише на два роки менше, ніж Твоя Вічність… Пам’ятаю — ти не зволила глянути на мене… взагалі ні на кого не дивилася… йшла — донька великого Феодосія — перед конем Аларіха…

Вона вся збагряніла.

— Христос хотів випробувати нас!.. нас і всю імперію! — скрикнула гнівно. — І, як день настає після ночі, так і для нас прийшла слава після покути… Знаєш, що ми стали дружиною могутнього короля готів…

— Ми свояки, вічна Августо… Моя дружина теж походить із крові готських королів… Ми замалим не брат із сестрою…

— Донька Карпіліона?… Далеке, дуже далеке споріднення з королями… А де ж ви пізналися, Аецію?… Зізнайся… Тікала до тебе по ночах і рештки з вечері приносила голодному бранцеві…

Не отримала відповіді. І знову подумала: «Перемога». Звела вгору гордовиті дуги чорних брів і глянула на нього звисока, владно, згірдливо… Але ось опали брови, зморщилось чоло.

— Куди ти дивишся, Аецію?

Він не підняв очей.

— На твої стопи, о вічна, — спокійно сказав. — Які ж вони малі (здалося, здалося!), видно, що ніжні… непризвичаєні до швидкого ходіння босоніж, ще й по гостряках і колючках… Як же вони мусили кривавитись і страждати, коли бігли босі вулицями Барсінони… Пам’ятаєш, вічна? Це тоді, коли нікчемний Сігеріх не пошанував маєстату, а зібрана на вулицях чóрнява вторила йому, глузуючи з учорашньої королеви?…

Її розкритий рот насилу ловить повітря.

— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..

Аецій киває головою.

— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!

Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:

— Йди…

Спокійний потиск плечей.

— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?

Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.

— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…

Аецій згинає коліно.

— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що,