Читати книгу - "Відьомська доба"

Він не зробив жодного кроку.

Вдих. Видих. Повільно порахував до десяти і рушив уперед спокійно та неквапно, і на обличчі його ніхто не прочитав би нічого, крім хлопчачої цікавости.

Чугайстри не танцювали. Їх було четверо, вони походжали берегом затоки, курили і баляндрасили; Клав ще не вслухався, але вже зрозумів — танцю НЕ БУЛО. Інші обличчя в чугайстрів, які танцювали. І постава, і хода.

Отже, Дюнка…

Клав відчув, як бліді знімілі щоки наповнюються гарячою кров’ю. Дюнка… є. З нею нічого не трапилось. Її не впіймали…

З днем народження, Клаве. Сьогодні ти щасливий.

Його давно помітили. Він почекав ще — стільки, скільки потрібно жвавому хлопчаку на подолання природної боязкости. І несміливо підступився:

— Добридень… Тут щось трапилося, га?

Знову ці погляди… Клав думав, що назавжди звільнився від страху перед ними. Виявляється — помилявся.

— Здоров був, — старший з групи, невисокий, чорнявий, мабуть, з півдня. — Дозволь спитати твоє ім’я, і що ти тут робиш?

— Клавдій Старж, третій віженський ліцей, хотів би зайнятися гребнею…

— Просто зараз? Крига на воді, хлопче. Хіба що хокеєм займатися…

Наступної миті ліцеїстові Старжу належало розколюватись. Червоніти під пильним поглядом і видавати страшну правду…

Йому ХОТІЛОСЯ зізнатись. Так само, як буває, хочеться їсти або піти «до вітру»…

Добре, що він виглядає молодшим від своїх років. Чугайстир знає — жоден хлопчисько не збреше під його поглядом. Тут і дорослому важко втриматися.

І Клав закліпав віями, імітуючи сум’яття. Він займається звичайною справою — прибирає, ремонтує…

Знову-таки, дивиться, чи всі замки на місці… Минулого року холодильник з тренерського будиночка поцупили… А штатного охоронця немає…

— Ти сам сюди ходиш? Чи з другом? З подругою?

Він хитнув головою, так що волосся вислизнуло з-під каптура. Ніхто в далечінь таку пхатися не схоче, йому й подобається, що не заважає ніхто…

— Коли ти приїздив останнього разу? Кого тут зустрічав? Кого бачив?

Він охоче «розвинув тему»:… різні бували. Хлопець вештався, поцупити щось хотів. Рибалки. Чаєм пригощали…

Його грубо урвали. Звеліли стулити писка, бігти додому та ніколи більше не повертатися сюди. Тут НАВ…

Дріботів і озирався, доки не вийшов за ворота спортбази. На півдорозі до зупинки звернув з дороги в невисоке молоде смереччя, сів на вогку глицю і закурив.

Вони хотіли вбити Дюнку. Змусити померти знову. Але вона пішла: він точно знає — Дюнка врятувалася, їй вже нічого не загрожує.

Цього разу.

Руда лежала на канапі, на кошлатому коці. Не знімала ні светра, ні джинсів. Притулилася плечем до стіни; Пров сидів у неї в ногах, і його поза ні до чого не зобов’язувала. Спокій і доброзичливість, ніякого тиску — та все ж вона не зможе підвестися, поки він її не відпустить… Можливо, Івга вбачає підступність, якої немає… Просто зі страху. Хоча чого боятися, коли ти не нявка?..

— Чого ти боїшся? — наче впіймав її думки Пров.

Вона покрутила головою на подушці.

— Нічого…

«Мікстурка», яку вона покірно випила за його м’яким наказом, справді не була ні наркотиком, ані снодійним. Якесь зілля. Приємне. Заспокійливе. Втім, їй однаково. Подобається бути під його владою. Ціпеніння покори — і цілковита погідність. Так почувається гарна, дорога річ.

— Хочеш помитись?

Івга розтулила важкі повіки:

— Що?

— Душ. Забрьохалася ж, як поросятко…

Вона кволо посміхнулась:

— Так… Коли рибки… у ванній… не злякаються.

Надто пізно зрозуміла, що фраза з натяком, і почервоніла. Пекуче, до сліз.

— Рибки звикли, — усміхнувся Чугайстир. Рука його лягла Івзі на живіт.

Івга зарюмала.

Вона не знала, котре з своїх нещасть оплакувати першим. Сильнішою виявилася гіркота від того, що їй ніколи не бачити спокійного ранку з брязчанням посуду. Не буде падати сонце з віконця, і Назар… так, Назар не покличе її снідати. Івга життя віддала би за один такий ранок. За багаторазово осміяне щастя — бути, як всі…

— Я відьма, — сказала вона Прову, ковтаючи сльози.

Той серйозно кивнув:

— Не привід, аби лити сльози.

— Ти… не гребуєш? Тобі не гидко?..

Пров дивився на неї довго і так уважно, хоч ховайся під коц.

— Ти боїшся мене, — він задумливо провів пальцем під нижньою губою. — А тебе коли-небудь боялись?..

Руда схлипнула.

Невловимим рухом Чугайстир подався уперед. Боляче притиснув до канапи пасмо волосся, і вона зрозуміла, що від нього пахне м’ятою. Чи то від зубної пасти, чи то від жуйки.

— Зараз будемо мститися твоєму… тому, хто професорський син, — його рука обережно вивільнила її волосся. — Просто зараз… Дурень він, правда?

— Правда, — прошепотіла вона, із завмиранням зазираючи в чорні очі з нерухомими зіницями.

— Заплаче він, коли дізнається, як ми йому помстились?

— Заплаче… — повторила дівчина пошепки. І побачила бліде, зі стиснутими вустами обличчя Назара.

Усе це серйозно.

— Ти ж начебто втомлений… після чергування, — видихнула вона, судомно чіпляючися за власну нерішучість.

— Я вже відпочив. Іди, рибок погодуй… Рушник візьми. Зелений. Корм у коробочці біля дзеркала…

Рибки їли жадібно.

Двері ванної не замикались — просвічувала дірка від замка; Івга безсило покрутила в ній пальцем. Чого