Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

приходить тямуща. Хоча фотографія для військового квитка - це вам не портрет маслом, але подібність була аж надто виразною. Тому ми негайно, аби не забивати собі голову оформленням ордеру, повернулися на Руданського, позичили у двірника драбину і через балкон нахабно видряпалися на другий поверх, звідки без перешкод дісталися до квартири, точніше - квартирки, що складалася з кімнати розміром зо два залізничних купе і кухоньки, трохи меншої від вагонного туалету.

Нових трупів, на щастя, не виявили. А на нещастя з’ясувалося, що нас випередили. «Шпаківню» вже обшукали - неквапно і ретельно. Навіть ватяну зимову ковдру порізали ножем на шматки і витрусили всю начинку на підлогу. Природно, прибрати за собою невідомий чи невідомі не здогадалися. Зате всі відбитки пальців були стерті навіть там, де вони обов’язково мали бути: на внутрішньому боці сидіння від унітазу. Тобто - ми налетіли на професіоналів.

З фотографії, яку ми знайшли у старому довіднику будівельника, посміхався наш убитий, зодягнений у тропічну форму Туркво. І це було все, що підтверджувало наш здогад. Ніяких записничків з адресами і телефонами, листів чи бодай листівок, робочих зошитів, конспектів - ні-чо-го! Як щось було - то загуло. З кінцями…

Я залишився в кімнаті, а дільничний спустився по драбині вниз і з телефону-автомату в під’їзді викликав слідчу бригаду. Перше, що вона з’ясувала - вхідні двері не зламували і відмичками не користувалися. Той випадок, про який у протоколах пишуть: відкрили своїми ключами. А оскільки власник ключів на момент обшуку найімовірніше зігрівав місце в морзі, поставало питання: хто ж це в його хаті похазяйнував? Сподіваюся, що не «конторські». Чи оті, акуратисти з Тарасівської. (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.)

Дільничний одразу попередив, що на найближчих сусідів надія слабенька. Як у воду дивився. Двері навпроти були не просто незамкнені - а розчинені мало не до половини. Ми присвітили ліхтариками - і побачили непорушні чоловічі ноги у стареньких сандалях. Не встиг я вимовити: «Ну от, мало нам одного покійника…» як ноги задригали і у світлі ліхтарика з’явився їхній хазяїн. Він сів, спираючись долонями об підлогу, і, не звертаючи уваги на нас, голосно заспівав: «Ой, мамо, я пропала: один любить, а два мало…»

- Цікаво, з якого ансамблю його вигнали за алкоголізм? - поцікавився я у дільничного, - хору Вірьовки чи капели бандуристів?

- Звідки ви взяли? А раптом він талант з народу?

- Душевно співає… а головне - не фальшивить. Знаєте, юначе, це швидше скидається на школу співу академічної капели «Думка». Не будемо заважати таланту. Тим більше, що нічого путнього від нього не дізнаємося. Схоже, п’є вже не одну добу.

Ми повернулися, причинили двері. З-за них нам услід почулося:

- Ой, мамо, я пропала: два не влазить, один мало!…

А таки наврочив, гад!

Через годину я доповідав Полковнику про попередні результати, як я необережно висловився, «обшуку після обшуку». Все було би нічого, обмежився б традиційним клізмотроном і побажанням іти й подумати замість пити в робочий час каву, а потім доводити до гикавки замполіта. Але я заїкнувся про віднайдену на кухні порожню каструльку, в якій, судячи з усього, варили макову соломку, а також про кілька осколків від розбитого шприца, що закотилися під плінтус. Наш поведений на відбитках пальців таємничий опонент дечого таки не додивився.

Полковник устав, обсмикнув свій пошитий у «Комунарі» двобортний піджак і сказав, як продиктував домашнє завдання в четвертому класі спецшколи для олігофренів:

- Сирота! Запам’ятайте: проблеми наркоманії, особливо серед молоді, в Радянському Союзі не існує! Є лише окремі факти випадкового узалежнення деяких пацієнтів від певних лікарських препаратів. Повтори… мать!…

- Наркоманії немає! Є окремі факти! Щодо деяких людей та певних лікарських препаратів. Але не серед радянської молоді, а серед небагатьох окремо взятих декласованих психічно хворих елементів, які не складають особливої загрози широким масам фізично і морально здорового радянського суспільства.

- Молодець! - сказав Полковник і навіть вийшов з-за столу. - Я не відкидаю, що наш убитий колов собі яку-небудь гидоту. Більше того - згоден припустити, що це був відвар макової соломки. Але! Він робив це не тому, що не знайшов свого місця в житті, а з зовсім інших причин.

- Святі слова, товаришу полковник, - підхопив я. - У нас усі знаходять своє місце в житті: хто в Політбюро, хто за верстатом, а хто на нарах. Але без місця ніхто не залишається. Це суперечить нашому способу життя. І Кримінальному кодексу теж. Це у них проста французька людина може роками тинятися понад Сеною і спати під мостами в будь-яку пору року. А у нас дільничний інспектор уже через місяць відправить цього туриста або до центру зайнятості, або на «велику хімію».

Полковник замислився: прийняти йому цю гру чи вибухнути і послати мене якомога далі? Нарешті вирішив поберегти власні нерви.

- Ну, може, Сирота, ти й перебільшуєш трошки, але мені, як Вовочці у тому анекдоті, подобається хід твоїх думок. Припустимо, що цей хлопець під час служби у Туркво або важко захворів, або навіть втрапив під операцію. Одержував знеболююче і це йому сподобалося. Так сподобалося, що почав шукати ці ліки, але вже для задоволення. А оскільки без круглої печатки у нас їх навіть у аптеках не продають, почав вдовольнятися всілякою там гидотою. От тільки - яке відношення це має до його вбивства? Наскільки я знаю, у нас за шклянку макового відвару горлянки один одному ще не ріжуть.

Тут Полковник зрозумів, що він ляпнув зайвого, і вирішив негайно змінити тему:

- З агентурою треба працювати, товаришу капітан, з агентурою. Тоді і слідчі версії будуть, як у людей. А не як у книжках про цих, як їх… «знатоків».