Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

Він бачив, що справи у Володі йдуть непогано, і знав, що перемогу вирішить олень. Він, здається, один із усіх, крім Володі, відчув недобре, коли стріла увіткнулася оленеві в шию.

Коли друга стріла, не зачепивши оленя, пішла в зарості, Кашка вперше з досадою подумав: «Не могли вже розчистити місце як слід. Дряпайся тепер…» Але ця стороння думка ковзнула, не залишивши сліду, і замість неї прийшла важка ниюча тривога.

«Що ж ти робиш!» — думав Кашка, з відчаєм дивлячись на Володю.

А Володя дивився услід стрілі, і руки у нього були опущені. Лук, затиснутий у лівому кулаці, висів, як коромисло.

Завищали блоки, і олень задом наперед проїхав на старт. — Володя струсонув плечима й обернувся, щоб узяти третю стрілу.

Ось тоді він і побачив очі зброєносця.

«Володю, не треба! Не стріляй мимо! — благали вони. — Цілься як слід. Ну, будь ласка! Ти ж можеш, Володю!»

«Ну, чим тобі допомогти?» — запитували Кащині очі.

«Ох і заморився ти, бідолахо», — з несподіваною жалістю подумав Володя. Вперше за сьогоднішній день він як слід розгледів Кашку. На щоці зброєносця від вуха до підборіддя червоніла свіжа подряпина. Волосся розкуйовдилося, сорочка біля коміра подерлася, одна шлейка була відірвана й обмотана навколо пояса, а штани збилися набік, так, що бокова застібка опинилася десь на животі. І ноги в подряпинах, синцях і білих смужках пошкрябин.

Дісталося тобі, Кашко, чи не так?

Але Кашка мовчки просив про одне: «Цілься як слід. Влучи, влучи в оленя!»

«Спробую», — очима відповів Володя.

Знову верескливо заспівали в кущах блоки: олень пішов перетинати галявину.

«Не було нічого, — сказав собі Володя. — Не було тих двох стріл. Усе спочатку».

Справді, що трапилося? Чи лук йому дали інший, чи мішень зробилася крихітною, чи він раптом одразу розучився стріляти? Дурниці якісь!

Олень уже був на виду. Володя акуратно вставив тятиву в проріз стріли й вистрілив навскидку. Він був переконаний, що стріла встромиться точно в середину фанерного тулуба, трохи нижче круглого сучка, який проглядав крізь фарбу.

Стріла вдарила вище сучка, але це вже не засмутило й не збентежило Володю.

Решту сім стріл він випустив спокійно, як на тренуванні, і кожного разу олень ніс стрілу з собою. Тільки одна, остання, полетіла в кущі. Вона пройшла вище цілі й відбила паросток оленячого рогу. І хоча живому оленеві такий постріл не завдав би великої шкоди, тут, на турнірі, це влучення все одно зараховувалося.

Юрко Земцов промазав по оленю чотири рази, і все тепер залежало від того, як стрілятиме Рая. Володя був упевнений, що вона жодної стріли не витратить марно. Отже, він програв. Думка ця укріпилася, і Володя стежив за Раєю без марного хвилювання.

Рая стріляла з красивою недбалістю. Вона не розтягувала лук до кінця і кидала стріли з «навішуванням», по дузі. Вони вдаряли не сильно, навіть не завжди стромлювались, але кожний постріл був надзвичайно точний.

Усе робилося швидко й однаково: вищання блоків, клацання тятиви, удар наконечника об фанеру — короткий такий, глухий стукіт.

І Володя здригнувся, мов отямився, коли після дев'ятого пострілу не почув цього стуку. «Що це? Мимо?» Так, мимо…

Кашка сидів поруч з Володею, і на обличчі його було страждання. Він бажав Раї всіляких бід і невдач. Щоб луснула тятива! Щоб посковзнулася нога! Щоб пекуча оса сіла їй під час пострілу на лікоть!

Він не повторював тепер ніяких заклинань, тільки відчайдушними очима супроводжував кожну стрілу. Ніби міг поглядом відвести її від мішені.

Він ще сподівався на чудо. І коли нарешті стріла свиснула повз оленя, він підвівся з трави і з тривожною радістю подався вперед. Чудо сталося! Точніше, півчуда. Все вирішувала тепер остання стріла.

А Раї ніби було байдуже. Ніби й не було промаху. Зі спокійним обличчям прицілилася вона останній раз…

Стало тихо.

Кашка відвернувся. Не міг він на це дивитися. Хоч би вже швидше стріляла!

По довгій пружній травинці повзло сонечко. Не червоне, а жовте, ніби крапля меду з маковими зернятками.

Кашка склав пальці для щигля. «Якщо полетить, — Рая схибить. Якщо звалиться — Рая влучить», — загадав він і клацнув по травинці. Удавши неживе, сонечко, нібн тверда насінина, впало на листок подорожника.

Клац — зірвалася тятива. І Кашка замружився, готовий почути огидний стукіт стріли об мішень.

Стуку не було…

Вигуки болільників оглушили Кашку.

Підскочивши, Кашка радісними очима дивився на Володю. Але той продовжував сидіти. Він сидів, і, здається, не було на його обличчі радості.

Повільно підійшла Рая.

— Ну, вітаю, — сказала вона. — Ох, стомилася я, аж голова болить.

— Хіба не будемо перестрілювати? — здивовано запитав Володя.

— Навіщо? У тебе ж дев'ять очок. А у мене вісім…

— Ах, так… — сказав Володя, морщачи лоба. І раптом засміявся. — Знаєш, Раю, я забув, що перший раз також влучив. Це випадково вийшло, і я весь час думав, що промазав…

Рая кивнула й відійшла. Підбігали хлопці.

І тоді нарешті Володя зробив те, що повинен був зробити. Він сказав Кашці:

— А ми з тобою усе-таки молодці…

Кашка просяяв.

Пізніше, коли вже затих шум вітань і всі почали розходитися, Володя пішов до Раїного намету. Незрозуміле почуття провини перед Раєю не давало йому спокою. Ніби одне очко дісталося йому обманом. Він розумів, що це дурниці, проте неспокій не минав. І щоб прогнати його, він мусив був знайти зараз Раю, порозмовляти з нею просто так, про різні дрібниці й побачити, що у