Читати книгу - "Золото і анаконда"

Не краще він виконував тепер й іншу свою роботу: готував їжу, діставав паливо тощо. Від його працьовитості не залишилося й сліду, він став понурий і замкнутий. Що з ним трапилось?

— У чому річ, Хокке? — спитав нарешті я. — Щось сталося чи ти захворів? Ти ж знаєш, що в нас повно ліків. Чим тобі допомогти?

— Та ні, містер, зі мною все гаразд.

— І ось що, Хокке. Ти б частіше купався. В таку спеку всім треба купатися, а тобі це просто необхідно. Пробач мені… але від тебе неприємно пахне…

Я ніколи не примушував своїх людей купатися, хоч інколи це й варто було б зробити, однак у випадку з Хокке я інакше не міг. Від нього не те що неприємно пахло, а просто-таки смерділо! А тому що він звичайно влаштовувався на ніч із своєю москітною сіткою поряд мене, моїм органам нюху доводилось скрутно, хоч я не можу сказати, що вони в мене дуже ніжні.

Після цього Хокке почав частіше купатися, але завжди аж тоді, коли смеркало. Правда, є люди, які взагалі соромляться зовсім роздягатися, навіть серед представників своєї ж статі, і я вирішив, що Хокке теж такої вдачі.

Після двох тижнів невеселої подорожі по річці Кагуан ми досягли озера Чайри і стали там табором. Як я вже казав, ми були похмурі, пригнічені, а Хокке ще більше псував нам настрій. Він здебільшого просто сидів, втупившись очима поперед себе, і якщо йому не нагадували, то не брався й за холодну воду. «Може, на нього напав якийсь тропічний психоз?» — думав я. А неприємний запах дедалі посилювався і став просто нестерпним.

Якось Торгні і Хорхе пощастило спіймати величезну рибину — кілограмів на п’ятдесят-шістдесят. Для нашого запасу харчів це було бажане поповнення. Хокке попросили почистити її і порізати на тоненькі шматочки, щоб їх можна було прокоптити над багаттям. Нам довелося кілька разів повторити прохання, поки Хокке, нарешті, взяв мачете і почав мляво — нам здавалось, що навмисне мляво — шкрябати рибину. Хорхе різким тоном наказав йому рухатись жвавіше. Хокке нічого не відповів, але працював так само повільно. А тут якраз Торгні плигнув до Хокке в човен, щоб показати йому, як треба нарізати філе, бо Хокке краяв товстенні шматки.

І Хокке зробив те, чого ніхто від нього не сподівався. Він дико заверещав, підняв мачете і націлився ним у Торгні. Тому довелось якнайшвидше тікати на берег.

— Хокке збожеволів! — закричав Торгні.

Ми почали пильно стежити за хлопцем. Хокке поступово заспокоївся, але більше не взявся за рибу, а, вибравшись із човна, повільно рушив до вогнища. Там він сів і втупився в полум’я.

Я підійшов, до нього.

— Що з тобою кінець кінцем діється, Хокке?

Він нічого не сказав, тільки звів очі і так само мовчки почав дивитися на мене.

— Відповідай же, Хокке!

Коли я вже майже втратив надію, що хлопець озветься, він мовив:

— Я так мучусь… і весь час мучився. Така страшна хвороба… а ви тільки лаєте мене! Дивіться, містер!

Він закотив штанину, я глянув і швидко одвернувся, боячись, що почну блювати.

На нозі в Хокке до самого клуба зяяла страшна рана — гнила, смердюча, повна черв’яків. Такої рани я ще ніколи не бачив. Як тільки він ще й досі залишався живий!

— Хокке! — сказав я, трохи отямившись. — Я ж давно питав тебе, чи ти не захворів, а ти відповів, що ні. Якого дідька ти мовчав? Адже ти знаєш, що ми маємо які завгодно ліки!

— Я боявся, що ви виженете мене, коли дізнаєтесь про мою хворобу, — пробурмотів Хокке.

— Бідолашний Хокке, — сказав я.

— «Бідолашний»! Хай йому чорт, цьому бідолашному! — обурився Хорхе. — Мені його анітрохи не шкода! Це ж давня рана, відразу видно. Вона була в нього ще в Пуерто Асіс. Та й не відомо, від чого вона. А він ще мав нахабство найнятися до нас на роботу! І ким — кухарем! Це ж злочин! Він міг підвести усю експедицію! Навіть якби завтра почалася гарна погода, ми все одно не могли б знімати фільму! Адже треба повертатися в Пуерто Легізамо, щоб урятувати цього негідника…

Жорстокі, але правдиві слова. У Хорхе було не черстве серце — навпаки, але така мужня, відверта, звикла до труднощів людина, як він, не могла сказати інакше.

Наступного дня ми знялися з місця і рушили назад по течії річки Кагуан. Хокке ми начинили пеніциліном, перев’язали ногу і, звичайно, більше нічого не примушували робити.

— Тепер ми матимемо приємність готувати їжу нашому шановному пасажирові — колишньому кухареві, — бурчав Хорхе.

Сам Хокке майже не розтуляв рота. Інколи він стогнав, і ми давали йому краплі, щоб затамувати біль. Однак на апетит він не скаржився. Поступово настрій у Хокке покращав, і скоро він знову почав наспівувати свою пісеньку, якої ми вже давно від нього не чули.

Та поки ми здали свого хворого в лікарню при військовій базі в Пуерто Легізамо на річці Путумайо, він зробив нам ще один сюрприз. Сталося це на річці Кагуан; ми з усього розгону наїхали під низько навислу гілляку, і частину вантажу разом з Хокке змело у воду.

І тоді ми побачили, що наш кухар ще й не вміє плавати.

Він пірнув, випірнув, відчайдушно розмахуючи руками, і знову зник під водою. Коли б не Хорхе, який миттю кинувся йому на допомогу, Хокке потонув би.

Коли Хокке отямився, він тремтячим голосом звернувся до Хорхе:

— Дякую, дон Хорхе! Ви врятували мені життя.

Хорхе вдав, що не чує. А мені сказав:

— Хай йому чорт! Нічого не міг із собою зробити. В таких випадках дієш просто інстинктивно, не думаючи…

В Пуерто Легізамо занедужав Вальтер Буберг. Він змарнів і мріяв тільки