Читати книгу - "На каравелі "Улюбленець Нептуна""

— Якого дідька грюкаєш? — протираючи очі, крикнув він.

— Пане, — схвильовано зашепотів стерничий, — хлопці невдоволені. Невдача з португальцем і…

Одного погляду капітанові було досить, щоб він оцінив усю серйозність обставин, які склалися. Дієго чудово розумів настрій своїх підлеглих. Він вважав, що найкращий засіб підняти дух матросів, змусити забути образи — це напоїти їх. Викликавши боцмана, капітан наказав викотити на палубу два барила з виноградною горілкою й дозволити пити всім досхочу.

Щедрість, на яку змушений був піти Дієго, незабаром сказала своє слово. Сп’янілі матроси, обнявшись, ходили по кораблю й горланили веселих пісень. Багато хто з моряків, забувши міру, валявся на палубі де попало… Дехто вже встиг побитися й ходив із спішками на обличчі, а то й Із вибитими зубами…

У боцмана, як і в усіх, настрій був веселий. Правда, горілка мало діяла на нього, лише рум’янці на щоках та тремтячі руки говорили про те, що він уже встиг висушити не один кухоль.

Нарешті горілка і йому розв’язала язик. Сидячи серед моряків, боцман став розповідати про свої незвичайні пригоди, які нібито траплялися з ним у житті. Хуан так захопився, що незабаром і сам став вірити у те, їло говорив.

Між матросами, які слухали боцмана, був і Федя. Спочатку він, затаївши подих, сприймав на віру розповіді бувалого моряка. Та згодом, переконавшись, що в його словах нема й грана правди, хлопчик тільки дивувався, як легко, не моргнувши оком, Хуан плете свої небилиці.

— …Це трапилось літ десять тому, — оповідав боцман. — Вийшли ми з Кадіса на добре оснащеній каравелі “Фортуна” й рушили до берегів Африки по слонову кістку. Вітер був попутний, і ми через кілька днів пропливли Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну прямо таким, як сьогодні. І ось тут-то, братці мої, дрейфували ми, як ви гадаєте? Не багато й не мало, цілих три тижні… їсти вже було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, як тараня. Ледь-ледь пересовували ноги, а два слабаки віддали кінці, і ми кинули їх у море… Та вони були такі худющі, що, певно, й акули ними погребували…

Коли ми думали, що дійдемо ручки від спраги й голоду, дмухнув свіжий вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас тіпало, наче в лихоманці… Здавалося, всі чорти й відьми розгулялися на своєму пекельному весіллі. Корабель жбурляло, як тріску. Я вже гадав, що більше ніколи не промочу свою горлянку доброю склянкою вина…

Тут оповідач замовк, жестом показавши, що в нього пересохло в горлі. Габріель мерщій налив йому в кухоль, і боцман сьорбнув із нього.

— Так ось тут і почалося… Скільки, житиму, довіку не забуду. Розкажи мені про це хтось інший, я назвав би його базікалом і заткнув йому пельку… Вдосвіта буря вщухла, і ми побачили на обрії величезну чорну скелю. Нас несло прямісінько на неї. І, бий його лиха година, як не намагалися ми змінити курс, нічого не виходило! Височенні хвилі люто бухали в круті береги цієї, будь вона тричі проклята, скелі! — Тут Хуан спересердя сплюнув на палубу. — Якась небачена сатанинська сила тягла корабель прямо-прямісінько на скелю. Всі стали молитися, готуючись рушити на той світ. Виходу не було… Раптом моя шпага вирвалась і… по повітрю помчала до гори. Слідом за нею, розірвавши пояс, полетів пістоль… І це не тільки в мене. В повітрі пролітали шпаги, пістолі, шаблі, ядра… Одне слово, за хвилину вся команда лишилася без зброї. Навіть ніж у нашого кока забрала скеля разом з казанками…

Федя бачив, як слухачі, вірячи боцману, бурхливо реагували на його розповідь. Вони охали, ахали, сплескували в долоні, а дехто, захопившись, сидів непорушно з роззявленим ротом.

— На палубі не лишилося жодної гармати. Усе помчало до клятої скелі. Цвяхи з пронизливим свистом вилітали з обшивки… Все залізне притягувала до себе скеля. Каравела розповзлась на шматки, і ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій найкращий друг Лопе, не встиг навіть скинути лати, і його, бідолаху, теж понесло до скелі. Так і прилип до неї, як муха до меду… Я все бачив, а допомогти другові не зміг…

Тут боцман замовк і, втерши п’яні сльози, знову сьорбнув із кухля. Ні в кого з присутніх, крім Феді, в цю хвилину навіть гадки не було, що він міг сказати неправду. Всі, затаївши подих, чекали розв’язки.

Та Хуан не поспішав, він мав досвід у цьому. Йому доводилось вигадувати ще й не такі історії. Врешті, вирішивши, що годі більше мучити слухачів, він сказав:

— Коли я опинився у воді, то вирішив, що тут мені й кінець. Та, на щастя, поряд пропливала порожня бочка з-під вина. Я схопився за неї і врятувався… З п’ятдесяти трьох чоловік врятувався я один… Три дні й три ночі бочку носило по морю, доки мене не підібрало португальське судно, яке йшло до мису Доброї Надії…

— Що ж то була за гора? — зі страхом спитав Габріель. — Адже ми теж можемо на неї наскочити? Де вона знаходиться?

Хуан поблажливо зиркнув на кока.

— Ця гора зветься Магніт, а де вона знаходиться, жодна людина тобі не скаже. В тім-то й штука, що вона з’являється то в одному місці океану, то в другому…

Конопатник явно заздрив боцману. Йому теж хотілося видати себе за стріляного морського вовка, та як він не намагався, нічого цікавого придумати не міг. Врешті хитрун конопатник із серйозним виглядом заявив:

— На цю іродову гору Магніт, щоб не збрехати, літ п’ятнадцять тому наскочив і наш корабель… Тільки з ним сталася ця пригода а є. в океані, а біля берегів Греції. У нас теж усі. загинули, усіх потягло до гори, а я заліз у бочку, тільки не з-під вина, як ти, Хуан, а з-під солонини, і таким чином врятувався. Ваша каравела, Хуан, наскочила на ту самісіньку гору, що й наш корабель, але на п’ять років пізніше, після того, як із Середземного моря вона встигла приплисти в Атлантичний океан…

У боцмана аж рука свербіла заїхати по фізіономії нахабу конопатника, та він вирішив стримати себе, сподіваючись, що найближчим часом трапиться нагода провчити Луїса. А той, ніби