Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Навіть зараз, пригадуючи оту бесіду з росіянином, Курт відчув, як по спині поповз холодок. Отой натяк на Фріца Бітнера був такий прозорий, ніби…
“Стривай!.. — вражений несподіваною думкою, Курт підхопився з ліжка, припалив сигару. — Як міг Тшеботарьоф бути вчителем Альйошіна? Професор загинув у сорок першому році, коли Альйошін під стіл пішки ходив!.. Отже, то все була брехня! А наївний, довірливий Курт Гешке зовсім розкис. Ще трошки — і розповів би про уламок скла, який коштував життя двом людям. А звідти вже недалеко було б і до розповіді про геніальне відкриття професора Рудольфа Гешке… Який ти дурень, Курт! Який дурень!”
Він увімкнув світло, поглянув на годинник. Пів на першу за московським часом. От тобі й відпочив, — тільки прокрутився на ліжкові! А тепер навряд чи й до ранку заснеш. То, може, випити чарчину коньяку, щоб спалося?
Курт одягнувся, спустився ліфтом у ресторан. Вибрав затишне місце під пальмою.
Чи помилково, чи навмисне кельнер приніс йому не п’ятдесят, а двісті п’ятдесят грамів коньяку. Кельнер був статечний і такий офіційно-ввічливий у своїй недосяжній вищості, що Курт не наважився заперечити. А втім, він і не пошкодував: за першою чарочкою пішла друга… третя… Настрій кращав, прикрості забувалися.
Тепер уже Курт почав поглядати на відвідувачів. Власне, це було його перше знайомство з киянами — адже він бачив їх тільки у вікно автомашини по дорозі з аеропорту.
Ресторан — таке місце, де спостережливий чужинець може побачити значно більше, аніж можна гадати. На офіційних прийомах люди поводяться відповідним чином: і піджаки, і душі застебнуто на всі ґудзики. На вулиці квапляться кудись, маючи свої власні клопоти. А в ресторані забувається про справи й турботи; алкоголь знімає гальма і розв’язує язики; люди розмовляють голосніше й вільніше, розкриваються в своїй сутності значно швидше, аніж деінде.
Курт придивлявся, прислухався, зважував. Ззовні все видавалося таким же, як і на Заході: модерний інтер’єр залу, величні кельнери в чорних смокінгах, патлаті молодики з електрогітарами на естраді, екстравагантні зачіски жінок і вишукані костюми чоловіків. Але дивно вражала благопристойність, — так, так, по-іншому й назвати не можна! — стерильна благопристойність, яка панувала в цьому ресторані. Патлаті гітаристи не верещали й не кувікали, а співали мелодійних, хороших пісень; відвідувачі не горлали на весь зал, не хапалися за ножі та пляшки, щоб використати їх як вагомі аргументи в надто запальних дискусіях. І навіть закохані не цілувалися, а тільки не зводили одне з одного очей, — цілком байдужі до всього довколишнього.
Однак, може, ця пристойність тільки показна, насаджена жорстокими репресіями проти порушників певних норм моралі й поведінки? Видається, що ні: навіть ті, що добряче напідпитку, поводять себе вільно, але не нахабно. Однак, коли придивитися пильніше, то й тут не панує рожева гармонія взаємин: і сперечаються за столами, і обмінюються часом аж ніяк не доброзичливими поглядами. А молода пара за сусіднім столиком нудьгує. Це або ж подружжя, або взагалі люди, знайомі з давніх-давен.
Між ними вже все переговорено, лишається тільки мовчати та нишком поглядати на годинники.
А жінка — красива! Струнка, миловидна… і зеленоока!
Курт мимохіть посміхнувся, згадавши жартівливий прогноз його випадкової пітсбурзької знайомої. Чи тому, що він уже вважав себе вільним від зобов’язання щодо Лізхен, чи під впливом коньяку, але оця шатенка йому сподобалася більше, аніж будь-хто досі. І вона справді видалася йому ніби чимось середнім між Лізхен і Катрін: вродлива й статурна… з розумними, дещо сумовитими очима… стримана.
Жінка поглянула на годинник, — цього разу вже не ховаючись, — зітхнула, запитала втомлено:
— Гено, може, поїдемо?.. Мені вже набридло чекати.
— Почекаємо ще десять хвилин, — відповів її партнер, чорнявий, вишукано вдягнений мужчина. — Вона прийде обов’язково.
— Ну, гаразд, — покірно погодилась жінка. — Налий мені вина. А взагалі кажучи, навіщо вона тобі потрібна?
— Облиш, Наталко, — незадоволено сказав чорнявий, наливаючи в чарки. — Ми вже про це говорили.
Розмовляли російською мовою, Курт перехоплював тільки окремі слова. Але ім’я зеленоокої жінки він запам’ятав і зрозумів, що вона чекає на когось неприємного їй.
“Наталка… Росіянка…” — якось по-дивному усвідомилось, що за минулий тиждень для нього відбулося значно більше подій, аніж за весь попередній рік. Усе переплуталося в часі: сьогоднішнє прощання з Лізхен відсунулось кудись далеко-далеко, а з Катрін зустрівся — наче вчора. І статечного Курта Гешке наче підмінили — задивляється на чужих жінок!.. А таки гарна оця зеленоока, гарна!
Зеленоока підняла чарку, хотіла вже пригубити її, але враз підхопилась, вигукнула радісно:
— Нарешті! Катрін, ми вже збиралися йти геть!
“Катрін?!” — почувши знайоме ім’я, Курт мимохіть озирнувся. Звичайно ж, він ні на мить не припустив, що побачить свою пітсбурзьку знайому. Але це була саме вона, — в легкому сірому костюмі, з фотоапаратом на шиї і з модною сумочкою через плече.
Катрін не помітила Курта за пальмою. А той частково від збентеження, а частково через бажання дізнатись, що ж буде далі, ще дужче одсунувся в тінь.
— Перепрошую, друзі! — сказала Катрін, підходячи до столика. — Щось зіпсувалося в машині. Я кинула її, доїхала на попутній… Ви нагодуєте мене? Я голодна, як сто вовків!
“О, то виявляється, Катрін цілком вільно володіє російською мовою?! Дивно!.. А може… може…”
У Курта по спині поповзли неприємні мурашки. Може, слід дивуватися з протилежного — як добре вона оволоділа англійською?.. То он яка це “вільна пташка”! Радянська розвідниця!
Він уже пошкодував, що поткнувся до ресторану. Зміряв очима відстань до дверей — чи не можна зникнути непомітно? Зиркнув на сусідній столик… і зустрівся поглядом з Катрін.
— О, яка приємна несподіванка! — вона підхопилась, підбігла до нього. — Курт, мій любий лицарю, як ви тут опинились? А втім, ясно: приїхали на конгрес, так?.. То прошу до нашого столу! Ідіть, ідіть, я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.