Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Джеймс похитав головою.

— Еге!— мовив він.— Я не можу збагнути, як вони живуть.

Старий Джоліон устав і, тримаючи в роті сигару, підійшов до групи, щоб роздивитися її зблизька.

— Я не дав би за неї й двох сотень!— оголосив він нарешті.

Сомс побачив, що батько й Ніколас занепокоєно перезирнулись; Босіні, який сидів за Свізіном, оповивав себе димом.

«Цікаво, яка його думка?»— подумав Сомс, чудово знаючи, що група ця безнадійно vieux jeu [3]: вона запізнилася на ціле покоління. Таких речей у Джобсона вже не приймають.

Нарешті Свізін відповів:

— У статуях ти не тямиш анічогісінько. Тішся собі своїми картинами, та й годі!

Старий Джоліон вернувся на місце, пахкаючи сигарою. Ні, він не збирається заводити суперечку з цим затятим телепнем Свізіном, адже він упертий, мов осел, якому все одно — що статуя, що солом'яний бриль.

— Гіпс!— єдине, що він сказав.

На добру хвилину Свізінові просто відібрало мову; зрештою він грюкнув кулаком по столу.

— Гіпс! Та тобі й не снилося мати в домі таку річ!

І в цих словах, здавалося, знову загримотіла лють первісних поколінь.

Становище врятував Джеймс:

— А що ви, містере Босіні, скажете? Адже ви архітектор, то маєте розумітися на статуях та інших мистецьких творах!

Очі всіх звернулися на Босіні; всі дивилися на нього холодним, підозріливим поглядом, чекаючи відповіді. Сомс уперше озвався й собі; він запитав:

— Так, Босіні, що скажете ви?

Босіні спокійно відповів:

— Скульптура незвичайна.

Звертаючись до Свізіна, він лукаво всміхався очима Джоліонові; один тільки Сомс лишився невдоволений.

— Незвичайна чим?

— Своєю наївністю.

Запала промовиста мовчанка; лише Свізін не був певен, як йому розуміти ці слова: комплімент це чи ні.

IV. ПРОЕКТ БУДИНКУ

Через три дні після обіду в Свізіна Сомс Форсайт вийшов із своїх парадних дверей, пофарбованих у зелене, перетнув сквер і, озирнувшись, дійшов остаточного висновку, що будинок пора фарбувати.

Він залишив дружину у вітальні: вона сиділа на канапі, згорнувши на колінах руки, і відверто чекала, щоб він пішов із дому. То була річ досить звичайна. Власне кажучи, так бувало щодня.

Він не міг збагнути, чим саме їй не догодив. Якби він пив, а то ж ні! Може, він загруз у боргах, чи грає в карти, чи лається, чи б'ється; може, він завів непевних друзів; може, не ночує вдома? Де там! Навпаки!

Глибока прихована неприязнь його дружини лишалася для нього загадкою і джерелом страшенної дразливості. Те, що вона вчинила помилку і його не кохає, що силкувалася покохати і не спромоглася, це, звичайно, ніяка не причина.

Якщо хто й міг пояснити її холодні стосунки з чоловіком такою безглуздою підставою, то тільки не Форсайт.

Отож Сомсові довелося звинувачувати в усьому дружину. Зроду не зустрічав він жінки, яка б так причаровувала всіх. Хоч би де вони бували вдвох, він скрізь помічав, як вабить до неї чоловіків; вони виказували те поглядами, манерою триматися, голосом; свідома їхньої уваги, вона проте поводилась бездоганно. Йому, певна річ, ніколи не спадало на думку, що Айріні належить до жінок,— які серед англосаксонської раси трапляються нечасто,— народжених бути коханими й кохати, жінок, котрі не можуть існувати без кохання. Привабливість дружини Сомс вважав цінною якістю своєї законної власності, але в нього з'явилася думка, що Айріні може не тільки брати, а й наділяти; проте його вона нічим не наділяла. «То чого було за мене виходити?»— думав він безперестану. Він забув, як залицявся до неї, забув ті півтора року, коли напосідав на неї, не давав просвітку, вигадував способи її розважити, носив їй подарунки, раз по раз освідчуючись і віднаджуючи інших поклонників своєю присутністю. Він забув день, коли, спритно скориставшися її огидою до рідної домівки, що часом ставала їй нестерпною, нарешті увінчав свої зусилля успіхом. Коли він і пам'ятав що-небудь, то хіба тільки витончену примхливу грацію, з якою золотокоса темноока дівчина поводилася з ним. Певна річ, він не пам'ятав виразу її обличчя — чужого, покірливого, благального,— коли одного дня вона піддалася й сказала, що стане його дружиною.

То був взірець вірного залицяння, яке вихваляють і книжки, і люди, коли закоханий кує залізо, аж доки воно м'якшає, потім лунають весільні дзвони, і молоді починають жити-поживати й добра наживати.

Сомс подався на схід, щоразу вибираючи тіньовий бік вулиці.

Будинок час відремонтувати, інакше треба переїхати за місто й будувати новий.

Всоте того місяця він почав обмірковувати цей план. Поспішати не слід! Справи його йдуть непогано, прибуток скоро сягне трьох тисяч на рік; але капітал у нього не такий великий, як гадає батько,— Джеймс мав схильність перебільшувати добробут своїх дітей. «Я можу виділити вісім тисяч готівкою,— думав він,— не звертаючись ані до Робертсона, ані до Ніколла».

Сомс зупинився, щоб поглянути на виставлені у вітрині картини: він був «аматор» живопису; в будинку № 62 на Монпельє-сквер у нього була кімнатка, де полотна стояли в кілька рядів попід стінами, бо вішати їх було ніде. Він привозив картини додому, вертаючися з Сіті звичайно вже в сутінках, а до кімнати заходив по неділях і сидів там годинами, повертаючи картини до світла, вивчаючи позначки на звороті й час від часу щось занотовуючи в записнику.