Читати книгу - "Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Витягнувши з-за пояса великий ніж, Олекса став відтинати щупальця, що присмокталися. Так, саме щупальця! Він уже не вважав їх ліановими стеблами. Занадто вони нагадували пальці хижака, які обачливо рухалися…
йому вдалося перерубати кілька соковитих стебел, та інші стебла обплутали його руку, утруднюючи її рух. Він важко дихав, силкуючись вирватися.
Над головою майнули крила, і зовсім поруч спустився хтось крилатий.
Олекса затремтів від огиди. Перед ним, усього лише в кількох метрах, водив опуклими яйцеподібними очима птеродактиль, маленький літаючий ящір. «Місцевий стерв'ятник, — подумав Олекса, — вже прилетів!..»
Проте крилатому ящеру було не до здобичі. Ліани вже обплутали його, як і Олексу.
Охоплений жахом, бачив Олекса, як поривався ящір і як рослинні щупальця неухильно підтягали його до прекрасної квітки, що розкрилася на всю красу.
Мить — і ящір опинився на величезному пульсуючому віночку. М'ясисті вологі пелюстки стулилися, як ненажерливі губи. Звивистий хвіст ящера лишився зовні.
Олекса похолонув. Він згадав земні хижі рослини, які так само ловлять комах, щоб висмоктати їхню кров.
Олекса зрозумів, як працював механізм квітки. Рішення прийшло негайно. Та, на жаль, Олекса був вірний собі. Фальшиве самолюбство утримувало його від крику про допомогу. Він хотів викрутитися сам, вважав, що може це зробити. Ледве дотягнувся він руками до шолома і скинув його.
На повні груди вдихнув він вологе повітря. Від страшної квітки йшов ніжний п'янкий запах.
— Зачекай, росянко-венеріанко, зараз я тебе перехитрую! — промурмотів Олекса, розмахнувся і кинув важкий шолом на віночок…
«Живий механізм» хижака мав спрацювати. Як тільки він відчує на віночку вагу жертви, пелюстки стуляться, а щупальця, що присмокталися, послабшають.
І справді, ледве торкнувся шолом віночка, важкі вологі пелюстки, наче прицмокнувши, стулилися, сховавши шолом зорельотчика.
Розрахунок Олекси виправдався, та… тільки наполовину. Ліани, що присмокталися, не послабшали, а й далі чіпко тримали його. Більше того: присоски потягнулися до його оголеної шиї і вп'ялися в неї, а щупальця обвилися навколо шиї.
Олекса намагався гукати, та зі стиснутого щупальцями горла вихопився тільки хрипкий звук.
І раптом зовсім не з боку квітки, а з туману, майже від всюдихода, схованого туманом, пролунав знайомий Олексі переливчастий голос.
Олекса непритомнів, щупальця душили його, до того ж він вдихав п'янкі отруйні випари.
Голос, у якому лунали і заклик і жах, почули також Богатирьов з Добровим. Це так нагадувало людський зойк, що вони, не промовивши й слова, кинулися в туман, куди сховався Олекса. Вони відразу ж натрапили на знесиленого в боротьбі Олексу.
Збагнувши все, Богатирьов і Добров стали рубати великими ножами ліани, що обвили Олексу.
Добров хотів було відірвати щупальця, що присмокталися до Олексиної шиї, та марно.
Олекса слабо і вдячно посміхався.
— Навіщо скинув шолом? — з болем запитав Ілля Юрійович.
Олекса зміг тільки очима показати на квітку, пелюстки якої стулилися. Могутніми ударами Богатирьов розрубав хижого красеня. Ніж стукнув об металеву частину шоломофона.
Ось чому Олекса не міг викликати допомогу по радіо! Нарешті шолом було визволено.
Богатирьов узяв Олексу на руки й легко поніс, як дитину.
— Солі! — наказав він Доброву. — Втирай йому кухонну сіль у шию… Щупальця восьминога тільки так можна відірвати.
Сіль допомогла. Щупальця відпадали одне за одним, лишаючи після себе яскраві синці.
— Хто ж гукав, Ілля? Хто? — тихо спитав Добров. Богатирьов знизав плечима.
Олекса повільно приходив до пам'яті.
Розділ четвертий
ВЕНЕРІАНКА
Олекса лежав на сидінні всюдихода, його морозило, йому здавалося: якщо скинути шолом, одразу стане добре, зігрієшся, дихатимеш легше.
Туман тиснув.
Крізь серпанок з'явилася потворна голова страховища. Олексі хотілося загорлати, та він розглядів знайому бороду й очі, що дивилися на нього з тривогою і співчуттям.
Потім туман погустішав і заповнив усе.
Олексі навіть здавалося, що волога мла проникає йому в свідомість.
І він кидався на подушках сидіння.
Потім Богатирьов і Добров зникли зовсім…
Чи Олексі так здалося… Він перестав їх чути.
Часом він відчував, що втрачає вагу, інколи ставало важко в грудях.
Голова гула.
Їх нема… отже, можна скинути шолом, який заважає… Все мине, стане добре…
Тремтячими пальцями Олекса натиснув на грудях кнопку. Шолом відокремився од магнітного коміра.
Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.
Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.
І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.
І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…
Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…
Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?
Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.
А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…
Вітер дме
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев», після закриття браузера.