Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

— Таваріщ, нє убі…

Рушниця договорити не дала…

— А-а-а, — застогнав нещасний.

І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.

Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.

Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся… Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха… Три глухі удари — «наче щось залізне ковзало по кістці» — остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі — для надійності — проштрикнув тіло фуражира багнетом.

Олекса не витримав і зірвався з місця — щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і «стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу».

Нарешті безглузда погоня за вітром припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони тяжко дихали.

Разом вернулись на місце бою. Знайшли двох вбитих фуражирів, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.

Новоспечені козаки хвалилися один перед другим своєю здобиччю — хтось показував кавалерійську шашку, хтось офіцерського нагана. А інший оповідав, як він приборкав двох більшовиків.

Невдовзі повстанський гурт уже вертався потягом до Ніжина. Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він із жалем думав про того фуражира, який лишився лежати біля клуні. Уявляв його матір, яка продовжувала чекати сина.

«Пощо та війна?! — думав Олекса. — Нехай вона буде проклята!» Так думав він тоді, але в наступні роки Олекса побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший свій жахливий досвід згадував цілком спокійно.

Василя Окіса неприємно вразила вістка про призначення його командиром каральної експедиції проти більшовиків, що засіли в панському саду, неподалік місця постою 35-го австрійського полку. Адже він щойно вранці повернувся з довготривалої відпустки і ще як слід не роздивився та й із дороги не відпочив, а його вже кидають до бою.

Про більшовиків він чув, що це страшні й дикі люди, відтак поводитися з ними треба «коротко»… Тож здивувався старшина, коли командир наказав кожному більшовикові дати 25 «відливаних» — тобто 25 буків, та ще й із кожного взяти по 50 карбованців штрафу і прогнати їх. Хіба в бою про таке йдеться? В бою йдеться про інше…

Надвечір за карною експедицією заїхали вози пана, в саду якого засіли більшовики. В похід вирушили, як сонце вже сідало на спочинок.

Сад був чималенький — не менше як 15 десятин. Не сад, а цілий ліс.

Василь Окіс вислав розвідку, а сам із лавою помалу посувався вперед.

Невдовзі розвідка доповіла, що на віддалі якої версти більшовики розпалили багаття, а їхні коні пасуться в саду. Приспішили ходу, щоб швидше накрити розбійників… Ось розстрільня звузилась і півколом зблизилась до ватри.

Підкрадалися з хвилюванням. Не в одного жовніра перехопило дихання.

Уже було чітко видно постаті більшовиків.

Від них долинав веселий гамір — видно було, що нападу вони не сподівалися. «Зараз ми заберемо їх до полону без пролиття крові», — подумав Василь і, ступивши ще кілька кроків, закричав:

— Руки вгору!!!

Постаті від несподіванки здригнулись. У ніч полетіли зойки.

Більшовики задерев’яніли…

Окіс почав приглядатися до полонених. Він страшенно здивувався, коли побачив, що це були звичайнісінькі подільські дядьки і дівчата. Безборонні й залякані. Вони наполохано дивилися на «австріяків», дивилися як на розбишак. «За що і нащо ви страхаєте невинних людей поночі?» — таке питання, здавалося, висіло в повітрі.

Соромно стало старшині австро-угорської армії, галичанинові Василеві Окісу, що налякав селян.

І став він вибачатися. Казав, що це помилка, що він схибив, прийнявши їх за більшовиків.

Раптом із-за спин жовнірів вискочив панський слуга, який і вів до саду каральний загін, і почав схвильовано пояснювати, що це і є ті більшовики, бо саме вони завели в панський сад коні й пасуть їх, «а се їм невільно».

— Експедиція вислана саме на них, а не на інших, — казав слуга.

Окіс розгубився — не знав, що й робити. Нарешті запитав дядьків, чи справді вони більшовики.

Один із затриманих пояснив, що у місцевих селян своєї паші немає, а в панському саду — трава велика.

— Та й сад цей колись і так був наш, — казав селянин. — Але прийшли ляхи — забрали землю, а тепер дав нам Бог свободу, то чому ж ми не можемо бодай попасти ось ту наших коней, коли вже землі нам не дають? — І додав тихо: — Чи варто карати за те, що ми свого не маємо?

У голові Василя Окіса все враз прояснилося. Він твердо вирішив не виконувати наказу свого начальника — командира 35-го пішого полку австро-угорської армії — й не карати селян. Хоч «для порядку» звелів їм вивести коней із саду…

За тиждень Василь Окіс вже їхав «у закритому вагоні» на австрійський фронт, адже дуже швидко довів свою «неблагонадійність» на «фронті» українському.

Студент Української господарської академії в Подєбрадах Данило Усенко, як і інші, отримав завдання з української мови — написати про якусь яскраву подію з часів Визвольної боротьби. 3 лютого 1923 року він взявся за перо. «Події у с. Слідах були лише малою, але виразною часткою того руху, що відбувався у широкому селянському морі Великої України», — так почав він свій спогад…

Земська школа інструкторів сільського господарства існувала в маєтку Подільського губернського земства з 1916 року. Її проблеми виникли відтоді, як у 1917-му зачалася стихійна демобілізація