Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Янко,- кажуть,- відослав єї перстень. Висватав собі другу, багачку,- у Василя Карадича, коли знаєте.
- Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не сказав.
Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.
У дві неділі по - тім гуки по селу. Карадич дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.
Увечір збирається і Сафат.
- А ви куда оце? - питаю.
- На весілля,- каже.- Іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця.
Я побіг.
Приходжу - а Зінича вже нема: пішов. «Що тут робити?» - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадича - ні крик та ні гвалт на подвір’ю.
- А там що таке? - питаю людей.
- Сафат Зінич застрелив молодого! - уповідають.
Я закаменів.
- А де ж він? - кажу (Зінич оце).
- Пішов сам до арешту,- кажуть.
Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі.
Я проводжав го аж за місто, та так уже жаль!
- Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?..
- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.
Жовняр раз був!
ПОБРАТИМ
Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало, і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.
- Що тобі,- кажуть,- роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!
- Як же мені без роботи жити,- кажу я,- коли мені нудно?
- Чому би не нудно! - стануть ненечка, бувало, гніватись.- Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...
А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.
А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: «А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!» Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,- а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: «Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!» - та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.
Да недовго набувся: прийшла вербецирка - а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.
Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..
У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,- бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,- за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю - то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..
Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,- сказано - єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники - та гайда в заліжку! А як і то ні - а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...
- А ти чув,- кажу,- що Сав’юкову Катерину завили?
Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.
- Еге,- каже,- ні перша, ні послідня!
- Хло’, чи лиш не твоя причина?
Він регочеться.
- Негоже так, братику! - став я єму дорікати.- Чому не женишся?
- Ще,- каже,- напротив себе не вишукав.
- Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?
- Видиш, що ні!
- А чому ж, братчику?
- Бо тому, що ні!
- Хіба принцезни ждеш?
- Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш якої?
- І не знайшов? - кажу.
- Видиш, що ні! - гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: - Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.
- Що ти кажеш!..
Отак ми, бувало, з Сидором.
Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали - звелів нас оден офіцер під арешт дати.
- А знайте,- каже,- щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.
Я вже так прошуся:
- Пане офіцер,- кажу,- сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогді став’юся. Пустіть, мене, пустіть!..
Офіцер засміявся.
- Війте,- каже до мого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прозові твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.