Читати книгу - "Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль"

нього. Це й підіймає його на недосяжну висоту в кримінальному світі. Запевняю, Ватсоне, що якби мені вдалося перемогти цього чоловіка, якби я міг позбавити від нього суспільство, це було б вершиною моєї діяльності, я вважав би свою кар’єру закінченою та готовий був би перейти до спокійнішого життя. Між нами кажучи, Ватсоне, завдяки останнім двом справам, які дозволили мені надати певні послуги королівському дому Скандинавії та Французькій республіці, я маю можливість жити відповідно до своїх нахилів і серйозно зайнятися хімією. Але ще не можу спокійно сидіти в своєму кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно розгулює вулицями Лондона.

— Що ж він такого зробив?

— О, це незвичайна біографія! Він походить із добропорядної сім’ї, здобув блискучу освіту та від природи наділений феноменальними математичними здібностями. Коли йому виповнився двадцять один рік, він написав трактат про біном Ньютона, завдяки чому здобув європейську популярність. Після цього отримав кафедру математики в одному з наших провінційних університетів, і, цілком імовірно, науковця чекало блискуче майбутнє. Але в його жилах тече кров злочинця, він має спадкову схильність до жорстокості. І незвичайний розум злочинця не лише не применшує, а навіть посилює цю схильність та робить її ще небезпечнішою. Темні чутки поповзли про нього в тому університетському містечку, де він викладав, і врешті-решт, професор був змушений залишити кафедру та перебратися до Лондона, де він розпочав підготовку молоді до іспиту на офіцерський чин... Це те, що відомо про нього всім. А ось що дізнався я.

Мені не треба вам казати, Ватсоне, що ніхто не знає лондонського кримінального світу краще за мене. Та вже кілька років я відчуваю, що за спиною в багатьох злочинців стоїть невідома мені сила — могутня сила, що діє всупереч закону та прикриває лиходіїв своїм щитом. Скільки разів у найрозмаїтіших випадках — фальшування, грабунок чи вбивство — я відчував присутність цієї сили та логічним шляхом виявляв її сліди також і в тих ще не розплутаних злочинах, до розслідування яких я не був безпосередньо залучений. Упродовж кількох років я намагався прорватися крізь щільну завісу, й ось настав час, коли я знайшов кінець нитки й узявся її розплутувати, поки після тисячі хитрих сплетінь вона не привела мене до колишнього професора Моріарті, знаменитого математика.

Він — Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Це — організатор половини всіх злочинів і майже всіх нерозкритих злодіянь у нашому місті. Він — геній, філософ, людина, котра вміє мислити абстрактно. У нього непересічний розум. Сидить нерухомо, немов павук у центрі своєї павутини, але в цій павутині є тисячі ниток, і він вловлює вібрацію кожної з них. Сам він діє зрідка, лише планує. Але його агентів чимало, вони чудово організовані. Якщо комусь знадобиться викрасти документ, пограбувати будинок, прибрати з дороги когось, — варто лише довести про це до відома професора — злочин умить підготують і реалізують. Агента можуть і упіймати. У таких випадках завжди знайдуться гроші, щоб узяти його на поруки або запросити адвоката. Але головний керівник, той, хто послав цього агента, ніколи не попадеться — він поза підозрою. Такою є організація, Ватсоне, існування якої я викрив шляхом логічних міркувань, і всю свою енергію спрямував на те, щоб виявити її та зламати.

Але професор хитро замаскований і так чудово захищений, що, незважаючи на всі мої старання, роздобути докази, достатні для судового вироку, неможливо. Ви знаєте, на що я здатен, любий Ватсоне, і все ж за три місяці я був змушений визнати, що нарешті зустрів гідного супротивника. Жах і обурення, які викликали в мене його злочини, практично змінилися захопленням його майстерністю. Проте, врешті-решт, він схибив, зовсім трішечки. Але йому не можна було дозволити собі й такого, оскільки за ним невідступно наглядав я. Певна річ, я скористався цією хибою і, взявши її за відправну точку, взявся плести навколо Моріарті свої сіті. Зараз вони майже готові, і за три дні, тобто наступного понеділка, усьому настане кінець — професор разом із головними членами своєї зграї опиниться в руках правосуддя. А потім почнеться найбільший кримінальний процес нашого століття. З’ясується таємниця більш ніж сорока загадкових злочинів, і всі винні будуть покарані. Але варто перестаратися, зробити один неправильний крок, і вони можуть вислизнути від нас навіть в останню мить.

Усе було б добре, якби я міг діяти так, щоби професор Моріарті про це не знав. Але він занадто підступний. Дізнавався про кожен крок, який я робив для того, щоб спіймати його в свої тенета. Багато разів він намагався вирватися з них, але кожного разу я заступав йому шлях. Ой, друже мій, якби докладний опис цієї мовчазної боротьби міг з’явитися в пресі, він зайняв би своє місце серед найбільш блискучих і хвилюючих книжок в історії детективу. Ніколи я ще не підіймався до такої висоти, і жодного разу я так не страждав від дій супротивника. Його удари були потужні, але я відбивав їх з іще більшою силою. Сьогодні вранці я зробив останні кроки, і мені потрібні були ще три дні, лише три дні, щоб завершити справу. Я сидів удома, обмірковуючи все це, аж раптом двері відчинилися — й переді мною постав професор Моріарті — власною персоною...

У мене міцні нерви, Ватсоне, але, зізнаюся, я не міг не здригнутися, побачивши, що чоловік, котрий займав усі мої думки, стоїть на порозі моєї кімнати. Його зовнішність була мені знайомою. Він дуже худий і високий. Чоло в нього велике, опукле та біле. Глибоко запалі очі. Обличчя гладенько виголене, бліде, аскетичне, — щось іще залишилося в ньому від професора Моріарті. Плечі сутулі — це від постійного сидіння за письмовим столом, а голова видається вперед і повільно, по-зміїному, гойдається з боку на бік. Він роздивлявся мене своїми колючими очима.

«У вас не так сильно розвинені лобні кістки, як я очікував, — озвався він нарешті. — Це небезпечна звичка, містере Голмс, — тримати заряджений револьвер у кишені власного халата».

І справді, коли він увійшов, я відразу ж збагнув, яка велика небезпека мені загрожує: адже єдина можливість порятунку полягала для нього в тому, щоб змусити мене замовкнути навіки. Тому я блискавично переклав револьвер із шухляди столу до кишені, а в цю мить намацував крізь матерію. Після зауваження гостя я вийняв револьвер із кишені, зняв запобіжник і поклав на стіл перед собою. Моріарті продовжував усміхатися та мружитися, але щось у виразі його очей змушувало мене радіти, що в мене є зброя напоготові.

«Ви, либонь, мене не знаєте», — сказав він.

«Навпаки, — заперечив я, — мені здається, вам неважко було з’ясувати, що я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Якщо маєте намір щось сказати, можу виділити вам п’ять хвилин».

«Усе, що я хотів вам сказати, ви вже вгадали», — відповів Моріарті.

«У такому разі, ви, ймовірно, вгадали й мою відповідь».

«Не передумаєте?»

«Аж ніяк».

Він засунув руку в кишеню, а я взяв зі столу револьвер. Але він вийняв із кишені нотатник, де були надряпані якісь дати.

«Ви стали на моєму шляху четвертого січня, — сказав