Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

Зненацька Жуль зіскочив із ліжка і обернувся до мене — ніби запрошуючи іти за ним. Оскільки я не поворухнувся, пес кинувся під штору, що розділяла кімнати. Я почув, як відчинилися двері. Певно, він натиснув лапами на ручку. Що ж, дуже практично — собака, який усе вміє робити сам. Я заплющив очі, шукаючи швидкого сну.

Та вже за кілька секунд підскочив від захеканого подиху Жуля. Він поклав повід, який тримав у зубах, на мою правицю. Пес виводив мене на прогулянку. Я відчув, як сльози набігли на очі. Ніколи ніхто не піклувався про мене так! Сморід яловичини з морквою нагадав мені, що від сніданку я нічого не їв — тож я прийняв запрошення Жуля.

*

Дощик ущух, і сіре, з жовтогарячим відливом світло зблискувало між хмар. Пес повів мене променадом Ле-Планш і зупинився перед «Смаколиками з краю Ож»[22]. Тут його також упізнали.

— Як завжди? — запитала його продавчиня морозива.

Вона наклала в ріжок три кульки (шоколад, карамель, полуниця) і вклала ріжок просто в пащу лабрадорові, що, ставши лапами на прилавок, похилив морду трохи убік, аби не зісковзнуло морозиво. Він обережно опустився і, розвернувшись, запропонував ріжок мені. Я віддав би перевагу чомусь більш солоному, однак не хотів засмучувати собаку. Напевно, він повторював їхній з Алісою відпустковий ритуал. Тож я взяв трохи надкушений псом конічний бісквіт і став голосно чавкати, поки продавчиня робила такий самий ріжок для Жуля.

Після цього ми всілись на лавці — і я міг помилуватись його майстерністю. Лежачи на боку, притримуючи ріжок схрещеними лапами біля грудей, пес ласо лизав кульки морозива, що вивалювались назовні. Потім Жуль проковтнув решту, різко відкинувши голову назад. Поки я доїдав своє морозиво, він старанно облизувався. А тоді знову подав мені держак поводу, й ми продовжили прогулянку по Ле-Планш з видом на нафтопереробні заводи Гавру, що псували гідний листівки краєвид.

Проминувши заґратований тенісний клуб, ми пішли вздовж велетенських вілл — справжніх маєтків з прямим виходом до води. Я міг тільки мріяти пожити трохи у комірчині для челяді в одному з цих нагромаджень голубників. Це було б логічним продовженням мого імпровізованого «намету» на Термопільській вулиці. Тут я додав би останній штрих до своїх винаходів, які мали б змінити життя людей — винаходів, єдиним наслідком яких досі було лише збільшення моїх боргів[23]. Від виробництва пластику з бурої водорості до переробки бактерій на засіб від запаху, від використання енергії чорних дір для запуску ракет до винайдення нових лікарських рослин — я тримав у голові кількадесят сертифікатів. Захист своїх прав довів мене до банкрутства — і всі без винятку керівники, яким я пропонував свої винаходи, слухали мене з кам’яними виразами облич.

Я завжди потерпав одночасно від браку коштів і небажання триматися меж: геть усе цікавило мене, вабило — і викачувало з мене гроші. Саме тому я вичікував. Завдяки Жулеві та руйнівному запалу, яким він наповнив моє життя за кілька годин, я вже не почувався невдахою. Ще нещодавно я був приречений вдало втілювати нездійсненне, не корячись обставинам — а тепер знову перетворююсь на бедуїна-завойовника, який, аби здивувати прийомну матір, брав наскоком спочатку колеж, потім старші класи і, нарешті, вищу освіту... І мені вдавалось усе — аж поки зрада коханої не перекреслила успіх. Але все це я залишив позаду. І заклякнув, знехотя виживаючи щодня. Тепер мені належало повернути собі мужнє серце, репутацію і майбуття — замінити ними буддистський спокій, що мовби анестезією знешкоджував мої провали, та водночас і позбавляв життя смаку. Я знову повірив у свою зірку. Пес обрав мене — хай навіть у житті Аліси був інший чоловік. Можливо, він просто не любить тварин і поставив Алісі умови: або він, або Жуль. Тож ні: будемо і Жуль, і я!

— Точний час: 19:00! — пролунало над головою. — Попереджаємо: рятівники залишають вишки. Лазні зачиняються. Бажаємо вам гарного вечора!

Жуль миттю вирвався і кинувся у море — як і десятки інших собак, яким заборонено бути на пляжі в робочий час. Певно, саме це позначали численні трикутні знаки: перекреслений пес. Я дивився, як він пустував разом із боксерами, догами, вівчарками та собаками інших невідомих мені порід, як радо він на них кидався. Пси щиро тішилися зустрічі, обнюхували одне одного, гралися, борюкалися, гасали по хвилях. Безтурботні веселощі Жуля несподівано наповнили мене смутком. Може, він бачить у мені лише засіб? Посередника між собою й Алісою. Постачальника, який вважає об’єктом поставки самого себе.

Поодинокі купальники, яких не злякала мжичка, потроху збиралися. За деякий час мав початись приплив — про це попереджало табло на вишці, звідки щойно пішли рятувальники. Останнім — крім мене — на пляжі залишився літній добродій з гарною статурою, у фланелевих штанях, хлопчачій сорочці і лавандовому капелюсі. Задкуючи, повільними змахами він лопаткою виводив на піску величезні геометричні фігури. На бездоганні кола нанизувалися перлини різної величини, навколо яких звивались спіралі та щось подібне до гвинтів. Певно, з неба це мало виглядати чарівно. Я підійшов, аби помилуватися його майстерністю, точністю креслень. Старий зупинився, лопатка зависла над піском — він ніби кидав виклик хвильці, яка щойно злизала частину кола. Коли вода відійшла, старий, ніби на знак подяки, кивнув.

Мій лабрадор підбіг, високо підстрибуючи, і зупинився перед однією з кружин. Літній добродій тепло йому всміхнувся і торкнувся пальцем капелюха.

 — Доброго вечора, друже Жулю! Оскільки ти тут, то нині в нас, очевидно, липень...

У глухому голосі вчувалася непереборна радість, яка ніби компенсувала вагу років. Це ознака одинаків, занурених у творчість, розмисли або віру.

— А куди ти подів нашу милу Алісу?

Жуль улігся поруч із малюнком, мордою до моря. Так він нагадував сфінкса, що збирався дати відсіч бурі. Я відповів за нього. Малювальник слухав, похитуючи головою. Він засмутився, почувши про вдалу пересадку рогівки. Зітхнув і опустив очі.

— Принаймні хоч чиясь мрія здійснилася...

Я простежив за його поглядом, прикутим до креслень, що їх уже поглинав приплив, незважаючи на гнівний гавкіт нашого «сфінкса».

— Гарні малюнки, — зауважив я.

— Щодня намагаюся робити одне й те саме, — відповів старий тоном, позбавленим оманливої скромності. — Здолати час, ревматизм, тремтіння рук... Така є потреба.

— Це ваша робота?

— Робота... — повільно повторив він за мною, ніби обмірковуючи це слово.

— Ви митець?

— Ні, двірник. Людям мої послуги вже не потрібні. Тож я намагаюсь увійти в контакт із розумнішими силами, — додав старий і відвів від мене погляд, збентежено зиркнувши на небо.

А мені пригадалися crop circle[24] — геометричні фігури, вирізані серед полів жартівниками, військовими, або інопланетянами (залежно