Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

особистість і надіслати діагностичну інформацію до комп’ютера Фоулі. Ані звуку, ані зображення не було, проте вони мали достатньо інформації, щоб відстежити Холлі, де б вона не була на землі чи під нею. Саме зараз вона перебувала в Німеччині. Серцебиття було дещо при­скореним, але в цілому вона була в порядку.

«Чому ти втекла, Холлі? — подумки запитав Фоулі відсутню подругу.— Якщо ти не винна, чому втекла?»

—- Скажи мені, де зараз капітан Шорт,— наказав Сул.

Кентавр вивів інформацію із шолома Холлі на плазмовий екран.

— Вона досі в Німеччині. В Мюнхені, якщо точні­ше. Зараз не рухається. Може, вирішить повертатися додому.

Сул нахмурився.

— Сумніваюся, кентавре. Вона гнила. Наскрізь.

Фоулі зчепив зуби. Правила поведінки дозволяли звертатися до іншої істоти такими словами, як «ельф», «кентавр», «гном», лише якщо ви були дру­зями. А Сул йому не друг. І нікому він не друг.

— Точно цього сказати не можна,— кинув Фоулі крізь зуби.

Сул нахилився до плазмового екрана. Його об­личчя розпливлося в посмішці.

— Власне, кентавр, тут ти помиляєшся. Можна сказати, що капітан Шорт додому не повернеться. Відзивай групу захвату.

Фоулі глянув на дані шолома Холлі. Жодних ознак життя. Щойно вона була схвильованою, але живою, і раптом її не стало. Ані серцебиття, ані ак­тивності мозку, ані температури. Зняти шолом вона не могла, бо через нього мала зв’язок з ЛЕП. Ні, Холлі була мертвою, і смерть її не була природною.

На очі Фоулі навернулися сльози. Тільки не Хол­лі!

— Відізвати групу захвата? Ви не в собі, Суле? Ми мусимо знайти Холлі. З’ясувати, що сталося.

Слова Фоулі не справили на Сула ніякого вражен­ня. Схоже, йому навіть сподобався такий вибух емо­цій.

— Шорт була зрадницею, вона явно зіткнулася з гоблінами. Вони дізналися про її плани і вбили. Не­гайно активуй дистанційне знищення шолома, і за­криємо цю справу.

Фоулі перелякався.

— Активувати дистанційне знищення! Я не можу цього зробити.

Сул закотив очі.

— Знову твої ідеї. Ти тут ніхто, тож роби, що тобі наказують.

— Але ж за тридцять хвилин я матиму супутнико­ве зображення,— запротестував кентавр.— Ми ж можемо стільки почекати?

Сул відсунув Фоулі від клавіатури.

— Ні. Правила тобі відомі. Не можна нічого ли­шати, щоб не знайшли люди. Знаю, це занадто суво­ро, але необхідно.

— То може бути якийсь дефект у шоломі! — ви­гукнув Фоулі, хапаючись за соломинку.

— Хіба можливо, щоб усі датчики водночас пере­стали працювати через дефект обладнання?

— Ні,— признався Фоулі.

— Які шанси, що таке може трапитися?

— Десь один на десять мільйонів,— з нещасним виглядом відповів технічний консультант.

Сул підійшов до клавіатури.

— Якщо ти боїшся, кентавре, я сам це зроблю.— Він увів пароль і активував детонатор на шоломі Холлі. На одному з дахів Мюнхена ельфійський шо­лом перетворився на калюжу кислоти. Теоретично, і тіло Холлі також.

— Ну от,— задоволено сказав Сул.— Її немає, і те­пер ми можемо спати трохи спокійніше.

«Але не я,— подумав Фоулі, не в змозі відірватися від екрана.— Не скоро я зможу спати спокійно».

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс Фаул прокинувся від жаху. Уві сні дивна чер­воноока істота гострими іклами розірвала йому груди і виїла серце. Хлопець сів на маленькому ліжку, хапа­ючись за серце. Сорочка зашкарубла від засохлої кро­ві, але рани не було. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, підживлюючи мозок киснем.

— Оцініть ситуацію,— завжди казав Батлер.— Якщо ви на незнайомій території, роззирніться на­вкруги до того, як відкривати рота. Десять секунд спостереження можуть урятувати життя.

Артеміс озирнувся, блимаючи очима, немов за­твором фотоапарата. Увібрав у себе усі деталі. Він перебував у маленькій кімнаті, метра три на три. Одна стіна була абсолютно прозорою і, схоже, вихо­дила на набережну Дубліна. Якщо поглянути на міст Міленіум, можна припустити, що він розташований десь у районі Темпл-Бар. Сама кімната була оздоб­лена якимось дивним матеріалом, схожим на сріб­лясто-сіру тканину — тверду, але піддатливу; на не­прозорих стінах висіли кілька плазмових екранів. Кімната була дуже хайтеківською, проте здавалася старомодною, майже покинутою.

У кутку на складаному стільці сиділа згорбившись дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, і плечі в неї здригалися від ридань.

Артеміс відкашлявся.

— Чому ви плачете, дівчино?

Дівчина підхопилася, і відразу ж стало очевидно, що то не просте дівчисько. Це була зовсім інша істота.

— Гострі вуха,— на диво спокійно зазначив Арте­міс.— Протези чи справжні?

Холлі мало не посміхнулася крізь сльози.

— Справжній Артеміс Фаул. Завжди шукає пояс­нення. У мене справжні вуха, як тобі добре відомо... було відомо.

Артеміс кілька секунд помовчав, обробляючи ін­формацію, яку отримав у цих небагатьох реченнях.

— Справжні гострі вуха? Ви не людина, ви хтось інший. Може, ельф?

Холлі кивнула.

— Ельф. Ви таких називаєте лепреконами, але це просто моя робота.

— А хіба ельфи розмовляють англійською?

— Ми всіма мовами розмовляємо. Хист до мов — частина нашої магії.

Артеміс розумів, що від такого відкриття голова в нього має йти обертом, але він спокійно сприймав кожне слово. Таке враження, що він уже давно підо­зрював про існування ельфів, і зараз лише отримав підтвердження. Хоча дивно, він навіть не пригадує, щоб хоч раз задумався про існування цих істот.

— І ви заявляєте, що знаєте мене? Особисто чи, може, спостерігали за мною? Здається, ваша техно­логія непогано розвинена.

— Ми вже кілька років знайомі, Артемісе. Ти пі­шов на контакт першим, і відтоді ми не спускаємо з тебе очей.

Артеміс трохи перелякався.

— Я пішов на контакт першим?

— Так. У грудні два роки тому. Ти мене викрав.

— Це твоя помста? Ота бомба? Мої ребра? — В го­лові майнула жахлива думка.— А де Батлер? Він мертвий?

Холлі спробувала відповісти на всі запитання.

— Це не помста, принаймні, не моя. Батлер жи­вий. Мені потрібно було винести тебе звідти до на­ступного замаху на твоє життя.

— Тож ми друзі?

Холлі знизала плечима.

— Можливо. Побачимо.

Усе це трохи бентежило. Навіть генія. Артеміс схрестив ноги в позі лотоса, потер скроні пальцями.

— Краще тобі все розказати,— сказав він, заплю­щуючи очі.— Від самого початку. Не пропускай ні­чого.

Так Холлі і зробила. Розказала Артемісу, як він її викрав, потім в останню мить звільнив. Розказала, як вони подорожували до Арктики, щоб урятувати його батька, і як придушили повстання гоблінів під керівництвом Опал Кобой. З усіма дрібницями по­відомила про операцію в Чикаго, коли довелося по­вертати Сі-Куб, суперкомп’ютер, зроблений Артемісом

з ельфійських приладів. Нарешті, зовсім