Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

Описуючи військові дії, що відбувалися на українських землях у 1649 р., зокрема бої під Збаражем і Зборовим, Самовидець знову звертає увагу, що «людей татари в неволю забрали, і козаки маєтності побрали, і міста значні спустіли»[105].

У Літописі загалом дається позитивна оцінка Переяславської ради. Самовидець з повагою говорить про московського царя. Це зрозуміло. Літописець, як і багато інших авторів того часу, стояв на позиціях роялізму. Він з повагою говорить про польського короля. Сприймає також московського царя як законного монарха. До того ж російський цар був православний, що в очах літописця піднімало рівень позитиву цього правителя.

Негативно літописець говорить і про молдавський похід Хмельницького в 1650 р., трактуючи його як такий, що був спрямований проти християн. Він вважає, що за часів Василія Лупу Молдавія (Волоська земля), де мешкали християни і де «Русь почала брати гору», стала жити багато й спокійно. Цьому позавидували татари, які хотіли зменшити кількість християн. І ось тоді хан кримський з гетьманом Хмельницьким несподівано зі всіма потугами козацькими й татарськими напали на Молдавію й знищили її[106]. Отже, цей похід козаків з татарами виглядає як звичайнісінька грабіжницька війна, здійснена проти православного люду. Єдиним виправданням може бути хіба що «сватання Хмельницького», який змусив Василя Лупу віддати дочку за сина Тимоша Хмельниченка.

Різкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповіді про Берестецьку битву 1651 р. Про саму цю подію в літописі говориться мало. Сказано, що кримський хан відмовився воювати, покинувши козаків. І, відповідно, ті змушені були відступити. Літописець з іронією говорить про цю ситуацію: «А недоброю є дружба вовка з бараном, як і християнина з бусурманином»[107].

Самовидець, розповідаючи про інші події, не перестає твердити про шкідливість союзу козаків та ординців. Наприклад, розповідаючи про події 1652 р., говорить таке: «А гетьман Хмельницький, ставши під Кам’янцем-Подільським, багато шкоди спричинив: поза Львовом і по Волині, спустошивши краї й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й відпустив ординців»[108].

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки

Автографи Григорія Грабянки

Сама ж війна Московії проти Речі Посполитої, яка почалася після Переяславської ради і в якій приймали участь козаки, подається як конфлікт, спричинений утисками православних — це ніби була ідейна, релігійна війна. Правда, Самовидець не забував нагадати, що козацька старшина під час Переяславської ради взяла «велику плату його царської величності соболями»[109], а козацьке військо отримувало плату «копійками золотими»[110].

Загалом літописець далекий від ідеалізації союзу козаків з Московією, до якого їх привів Хмельницький. Він пише про кривди від московських воєвод, які знаходилися в українських містах. Говорив, що московіти поширювали чутки, ніби «козаки вже ніщо, і що ніби ляхам усю Україну віддадуть»[111].

Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Хмельницького, стає зрозумілим скупий опис смерті й поховання цього гетьмана. Ніяких панегіриків на його адресу в творі немає.

Незважаючи на критичне ставлення до козацтва, Літопис Самовидця став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських історіографів та письменників. Твір, поширюваний у чисельних списках, був важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана. У 1846 р. Літопис Самовидця опублікували і він набув ще більшої популярності. Широко використовували його українські історики ХІХ-ХХ ст.: Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші. Велику увагу цій пам’ятці приділив Пантелеймон Куліш — і не лише в своїх історичних працях, а й художньо-літературних творах.

Типовим же козацьким літописом можна вважати Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки[112]. Саме він заклав основні елементи козацької міфології, які використовувалися і в XVIII столітті, й в пізніші часи. Також у цьому творі маємо відверту ідеалізацію Хмельницького.

Літопис писався (чи переписувався?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

У центрі «Історії...» знаходиться особа Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія — «небувала битва», що не мала аналогів і не скінчилася до дня сьогоднішнього. Вказується, як бачимо, й дата написання твору — 1710 рік.

Це був складний в історії українського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькій спільноті. Остання втратила довіру в очах російського імператора, почала зазнавати від нього переслідувань. У такій ситуації козацькій старшині важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоїнство, показати «славні діяння» козаків. Найкраще для цього надавалася Хмельниччина. З того часу минуло понад п’ятдесят років, змінилося два покоління, сувора правда «самовидців» підзабулася. Тому ті часи, а передусім особу Хмельницького можна було ідеалізувати.

Теза про те, що ім’я Хмельницького тепер використовували для захисту Козацької держави проти царизму, видається дещо надуманою. Радше, це ім’я використовувалося для демонстрації лояльності козацької старшини до російського царизму.

Щодо творення культу Хмельницького, то з цього приводу маємо цікаві спостереження у Валерія Шевчука. Він писав: «У другій половині XVII ст. Хмельницьким цікавляться мало, поети й політичні діячі переймаються повсякденними справами і страшними бідами руїни, що постала по Визвольній війні,