Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На даху цього будинку був розташований ресторан, із символічною назвою «Вежа». Нещодавно відбулося його відкриття і він мав неабияку популярність.
Леонід скерував авто і заїхав в підземну парковку. Ми вийшли з машини. Він взяв мене за руку і повів до дверей ліфта. Натиснувши кнопку виклику, повернувся.
Його рука ще досі тримала мою. Він притягнув мене до себе і міцно обійняв за талію. Нахилившись, Леон пристрасно поцілував мене. Він упивався моїми вустами, наче відчував невтамовану спрагу. Я шаленіла від смаку його губ, від поцілунку, що поєднав нас. Всередині палала пожежа, полум’ям розливаючись по моєму тілі.
Двері ліфта з звуком відчинились, що змусило нас відірватись одне від одного. Мої ноги підгиналися від бурхливих емоцій, які ще вирували в мені. Важко дихаючи, я дивилась на нього і тонула в безкінечній темряві його чорних очей.
Леон схилився і притулився чолом до моєї голови.
- Що ти зі мною робиш, Діано? – пошепки промовив він. В його голосі чулась збентеженість.
Я хотіла задати йому таке ж питання, бо сама не розуміла, що відбувається зі мною.
Їдучи на десятий поверх, я думала над словами Леоніда.
Почуття, які ми відчували, були невідомі, для нас обох. Хіба таке можливо? Мої емоції до Леона, були абсолютно не схожі на те, що я колись відчувала до Макса. Це було щось вкрай несамовите, чому я не могла дати пояснення. Мене тягнуло до нього, немов магнітом.
Він тримав мою руку і ніжно погладжував її пальцем. Такий звичайний дотик, та скільки тепла було в ньому.
Вийшовши з ліфта, ми опинились в просторому вестибюлі ресторану.
Тут царювала затишна атмосфера. Інтер’єр був виконаний в пісочно-блакитних кольорах, з використанням натуральних тканин. М’які крісла і дивани були одягнуті в бавовняні чохли. Скатертини кольору пшениці гармонійно поєднувались із білими серветками, якими акуратно був сервірований кожний стіл. Голубі чохли подушок, які прикрашали собою дивани, додавали яскравих акцентів спокійній обстановці ресторану.
Над кожним столиком були розташовані невеличкого розміру світильники. Їх приглушене світло створювало теплу, майже домашню обстановку.
З лівого боку від входу, на невеличкому підвищені, стояв білий рояль, за яким сидів молодий хлопець і награвав приємну мелодію.
Високі панорамні вікна слугували стінами ресторану. Повз них були розміщені столики, щоб відвідувачі могли милуватись захоплюючою панорамою міста.
До нас підійшов офіціант і люб’язно привітавшись, поцікавився:
- У вас заброньований столик?
- Так, віп-кімната, – коротко відповів Леонід.
- Прошу, проходьте за мною, – хлопець повернувся і покрокував в дальній кут зали.
Одразу за барною стійкою знаходились двері, які були не помітні з центрального входу. Офіціант відчинив їх і я побачила невеличку кімнатку, яка була облаштована в тому ж стилі, що і весь інтер’єр ресторану.
Посередині стояв столик з кріслами, сервірований на двох людей. Біля стіни був розташований м’який диван пісочного кольору, який мав дуже комфортний вигляд. Навпроти нього знаходилось велике панорамне вікно, з виходом на невеличкий балкон.
Звуки музики, що награвав піаніст, долинали з великої зали ресторану і додавали інтимної обстановки цьому місцю.
- Будь ласка, розташовуйтесь, – офіціант жестом запросив нас всередину. – Якщо буду потрібний – натисніть на кнопку виклику. Приємного вам вечора!
Двері за ним зачинились і ми залишились на самоті.
Леон підвів мене до столика і галантно допоміг присісти, підсунувши крісло. Я спостерігала за його діями, як він невимушено поводив себе, і захоплювалась ним.
Він сів навпроти мене і наповнив наші келихи шампанським.
- Гадаю, нам варто відсвяткувати твоє день народження як годиться, – він всміхнувся. Дивлячись на мене, промовив: – Той вечір на терасі змінив моє життя.
Леонід простягнув руку, взяв мою і легенько стиснув її.
- Точніше, ти змінила його. – Чорні очі дивились на мене і зачаровували своєю красою. – Діана, я хочу робити тебе щасливою. Дарувати тобі радість.
Ці слова посилили моє прагнення довіряти йому.
- Мені потрібно знати, чи не лякає тебе наша різниця в віці? – спитав Леонід.
- Ні скільки, – без вагань сказала я, помітивши, що моя відповідь втішила його. – Вік – це всього на всього цифри, які не мають ніякого відношення до душевного стану людини. Для мене це, скоріше, документальна формальність.
Він взяв келих і почекав, поки я зроблю те саме.
- Мені неймовірно пощастило, коли я зустрів тебе! – Леон підніс руку з бокалом догори і промовив: - За тебе!
Випите мною шампанське, немов вуаллю, огорнуло мою свідомість, тим самим розслабивши мене. Нарешті я перестала нервувати.
- Я хочу тобі дещо сказати, – сказали ми в один голос і розсміялись.
- Давай ти перша, – усміхнено промовив Леон.
Стримавши деяку паузу, я сказала:
- Я їду в Київ в кінці місяця, – радісно повідомила я. – Починається моє навчання в університеті.
Його очі заблищали, посмішка з’явилась обличчі.
- Даінко, ти не уявляєш, наскільки я щасливий! – Леон не приховував своєї радості. Я тішилась разом з ним.
Він налив нам шампанського і промовив:
- Ти надзвичайно порадувала мене цією новиною! – В його голосі відчувалося піднесення. – Вітаю тебе зі вступом, крихітко!
Я зробила декілька ковтків шампанського. Мені кортіло довідатись, що ж хотів розповісти мені Леонід.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.