Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

в нього трапилося нещастя. Коли б то був лютий їхній ворог тигр або лев, або взагалі хижий звір, вони не зупинилися б навіть на хвилину. Але це був звір, завдяки якому вони живилися, який давав м’ясо, роги, шкуру й міцні жили для луків або для шитва. Це був так би мовити приятель, що його використовували люди в щоденному житті. Це була добра, нещасна тварина, яка хоробро захищалась, коли на неї нападали. Не можна вбивати того, хто спить, або того, хто лежить, або того, з ким трапилось нещастя. Це був закон. Тільки короткоморда гієна, що їла стерво, або боягузливі шакали могли робити таке злочинство. Лише хитрий тигр або дика кішка могли напасти на заснулого. Навіть лев і той ніколи не дозволяв собі такого злочинства. А люди, адже вони вище всіх звірів, і їхні почуття ще благородніші за почуття лева, люди не могли вбивати кволого або нещасного. Вони стояли вражені цією пригодою і дивувалися з того, що самиця не тікає від них.

– Еге, – сказав здивовано один з мисливців, – вона не боїться нас, вона більше боїться шакалів, що від них завжди може втекти. Це дивно!..

– Вона, мабуть, ніколи не бачила людей, – сказав другий мисливець. – Оленя треба звільнити, бо шакали загризуть його.

Двоє мисливців вилізли на дерево і почали обрубувати галузки, щоб звільнити оленя.

Олень притих, він не пручався. Він не боявся цих двоногих. Він ще ніколи не бачив таких звірів, але він почував, що ці звірі, мабуть, були добрі, як зайці. Він знав, що звіри вперше завше нападають на самицю або на дітей, бо вони не можуть боронитися. Ці ж зовсім не зачіпали самиці і тим більше не могли зробити якої-небудь шкоди йому самому. Він терпляче чекав, поки мисливці рубали віти. Нарешті, відчувши полегшення, олень шарпнув і звільнився від міцних тенетів дерева. Кілька маленьких галузок і листя зачепилися за його роги. Мисливці знову швидко звели луки і стали напоготові. Але олень не нападав на них, він трохи постояв, дивлячись на цих дивних звірів, що звільнили його, обнюхав самицю, що весело підбігла до нього, і, голосно просурмивши, побіг геть.

Мисливці мов зачаровані дивились на те місце, де перед тим стояв олень. Дико й сердито прогавкав десь у кущах розчарований шакал, і вони схаменулись. На їхніх обличчях сяяла весела посмішка. Вони були дуже задоволені з цієї пригоди. Повернувшись до орди, вони побачили, що всі готові до бою юнаки стояли навколо гуртка жінок і дітей з луками в руках.

Потім здійнявся веселий галас: вся орда дуже жваво обговорювала цю пригоду, переказуючи її в різноманітних варіянтах. Було багато матеріялу, щоб згодом, сидячи коло вогнища, можна було ділитись вражіннями та розповідати всяких історій. Люди почували інстинктивно, що незабаром вже кінець походу і десь близько нове пристанище.

Щокроку вони все частіше натрапляли на різних тварин, що їх можна було полювати. Безліч птахів літали між деревами, десь далеко мукали корови. Плодюча земля давала буйну рослинність, можна було збирати безліч корінців, цибулин та ягід. Діти часто починали скаржитись на біль у животі. Все це були ознаки, що їх оточувала багата місцевість, де вони могли надовго зупинитись.

Не зважаючи на далеку й довгу подорож, за останні дні всі члени громади, як дорослі, так і діти, набрали сили й поздоровішали. Вони багато їли і вся природа і саме повітря були такі приємні, що мимоволі спокій і добробут відчували всі люди.

Тепер поставало питання, щоб вибрати зручне місце для стоянки.

Це було дуже важливе питання. Робити стоянку серед лісу ніяк не можна. Завжди турбуватимуть хижі звіри, дерева, що падатимуть од бурі, загрожуватимуть життю всієї орди і взагалі, де не видно обріїв – дуже небезпечно жити. Отож, щоб не витрачати багато зусиль, треба знайти якусь природну зручну стоянку, де були б печери або хоч невеличкі виступи землі, де, нарешті, можна було б зробити затишні землянки. Крім того, було б добре знайти хоч маленьку річку, де водилася б риба і весело дзюрчала б вода.

От таке важливе питання стояло тепер перед ордою.

Дорослі мисливці, трохи порадившись, вирішили, що одному з них треба вилізти на високе дерево, щоб орієнтуватись. Щохвилини ризикуючи життям, зриваючись часто з одної галузки, чіпляючись за другу, один з юнаків поліз на високе дерево, що було вище за інші. Потурбовані мавпи дражнили його, загороджуючи йому путь, деякі кидали сухими сучками. Кілька мисливців з луками в руках напружено стежили за верхолазом. Якась мавпа дуже нахабно стала загрожувати юнакові, і швидка, як блискавка, стріла влучила їй в плече. Мавпа злетіла на кілька віт нижче і ледве втрималась на них.

Коли вище лізти було неможливо, бо віти не витримували тягару людського тіла, юнак почав оглядати ліс. Орда терпляче чекала внизу, дивлячись угору. Кожний із неї думав у цю мить про те, чи побачить верхолаз кінець лісу, чи перед ним, як завше, хвилюватиметься нескінченне море дерев, що над ними сліпуче сяє гаряче сонце, а через це, чи довго ще доведеться мандрувати, шукаючи зручного місця. Навіть діти стихли, підвівши вгору свої розкуйовджені голівки.

Верхолаз, поглянувши навколо, побачив перед собою лише верхів’я могутніх старих дерев, що тихо гойдалися од маленького вітру. Сонце сильно пекло й сліпило очі. Він прикрив їх долонею і став вдивлятися в далечінь. Якісь хижі, великі птахи на мент злітали над лісом і потім каменем падали вниз. Згодом вони знову підіймалися понад дереза і в їхніх лапах билася спіймана пожива. Сердитий клекіт птахів долітав до нього.

Юнак уважно оглянув далечінь і, коли повернувся ліворуч, він раптом зупинився й почав старанно вивчати те, що побачив. Там, дуже далеко, ліс не зливався з обрієм, а утворював різку чорну лінію. Світле небо якось дивно перерізалося цією чорною смугою лісу. Очевидно, одразу за лісом була низина або велике провалля. Верхолаз спочатку злякався, йому здалося, що це кінець світу і це є провалля, що з нього щодня виходить сонце. Адже земля така поверхня, як долоня, думав він, а орда вже так багато мандрувала, що могла, нарешті, натрапити на кінець світу. Це було цілком можливо, – хіба мало траплялося з ними різних див? Чому б не зустріти ще одне, ще більше від усіх досі знаних? Юнак подивився трохи на північ і побачив ще цікавіше видовище. Там десь далеко щось блищало, як іноді блищить розбитий камінь, що в ньому виблискують шматочки лосняку. Це могло бути