Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Останній абзац це роздуми не Стівена Бекстера, а мої. Щоправда, не цілком реалістичні, адже серед багатьох інших викликів, після прибуття до Нового Світу вікінги стикнулися б із кліматом. І я підозрюю, що нормани програли б цю боротьбу в будь-якому разі. Але полишмо польоти до гіпотетичних подій альтернативної історії й продовжимо з історією справжньою.

Отже, цей розділ присвячений Британії. Я використовую Британію як приклад, щоби показати, наскільки сухопутним щурам-завойовникам може бути складно зайняти й утримати острів, навколо якого вартує стихія.

Відтак ми не можемо не сказати декілька слів про, можливо, найвідомішу з усіх спробу вторгнення, яка однаково зазнала провалу, адже стихія знову вставила палиці в колеса завойовникові, цього разу королю Іспанії Філіпові ІІ. Настав час застрибнути у машину часу й рулити в кінець XVI століття. Щойно ми загальмуємо, на горизонті замайорять загрозливі вітрила, що наближаються з південного заходу.

Іспанська Непереможна армада увійшла в протоку Ла-Манш 19 липня 1588 року. Тоді 124 судна цілилися на південний край Англії, мис Лізард. 18 000 солдатів, 8 000 матросів і 2500 гармат містилися на борту. На кону стояло майбутнє королеви Єлизавети І та всієї Британської імперії.

Але чому Непереможна армада? Ні, це не спойлер, але для іспанського воєнного флоту, скажімо, не все так сталося, як гадалося. Проте, строго кажучи, армада зосталася переможеною не британцями на чолі з віцеадміралом сером Френсісом Дрейком.

Оборонці, безперечно, добре впоралися, їхній флот був швидшим, більш маневровим і керувати ним було ліпше, ніж дубовими галеонами Армади. Дрейк, безперечно, був найдосвідченішим військово-морським офіцером того часу. Іспанську Армаду очолював герцог Медіна-Сідонія, до заслуг якого належали насамперед його родовід і величні титули. Як командир воєнного флоту, герцог був, навпаки, недосвідченим і майже некорисним. Ситуацію не поліпшувала схильність командира до морської хвороби.

Зважаючи на всі перелічені чинники, навіть трохи дивно, що іспанці не отримали ще більшого прочухана.

Проте прямої перемоги у вирішальній і епічній морській битві британці не здобули. Дещо затерте поняття «тактична перемога», можливо, є доречним у цьому контексті. І цією перемогою королева Єлизавета І може завдячувати стихії.

Панівні у Західній Європі вітри здебільшого дмуть із південного заходу. На це впливають циклони, що постійно кружляють навколо Північного полюса, потрапляючи до Північної Європи, проносячись над Атлантичним океаном. Обертаючись проти годинникової стрілки, циклони утворюють зазвичай західні або південно-західні вітри. Так було й у липні 1588 року, коли Армада, яку підганяв попутний західний вітер, плила в протоку Ла-Манш. Щоправда, коли флот покинув Іспанію, не все йшло як по маслу. Шторми в Біскайській затоці завдали Армаді перших збитків. П’ять військових кораблів змушені були розвернутися, а ще декілька зазнали значних пошкоджень.

Через тиждень, коли Армада заплила в протоку Ла-Манш, ліпше не стало. Іспанцям дещо допомогла вогнева міць їхніх галеонів, що перевищувала міць британських суден. Британці, своєю чергою, були значно маневренішими, майже вісімками кружляли навколо важких, негнучких іспанських галеонів, завдаючи Армаді серйозних втрат. Втім, не вирішальних.

Вирішальним могло стати 27 липня, коли Армада кинула якір неподалік від Кале, даремно очікуючи на підмогу від губернатора іспанських Нідерландів, герцога Пармського. Наступної ночі британці застосовують старий фокус, перевірений ще за античних часів, – брандери. Остров’яни підпалили вісім великих суден, скерувавши їх на Армаду, яка півмісяцем стояла на якорях. В іспанському таборі почалася паніка. Флагман герцога та найбільші військові кораблі тримали позиції, але решта Армади відрубала свої якірні троси, запідозривши, що британці начинили брандери порохом. Згодом виявилося, що відрубування тросів було величезною та вирішальною помилкою.

Починається остання морська битва, бій біля Ґравеліна, в якому Армада знову й знову отримує на горіхи. Битва тривала вісім годин, допоки в британців не забракло ядер і вони не почали заряджати всілякий металобрухт, з-поміж іншого ланцюги, у гармати. Тяжко поранена, але в принципі ще не переможена, Армада й досі однією своєю присутністю загрожувала Англії королеви Єлизавети. Підштовхуваний південними вітрами понівечений флот кульгає до Північного моря. Британці наступають на п’яти, переслідуючи іспанців до Ферт-оф-Форту біля східних берегів Шотландії, там гонитва і припиняється. Герцог Медіна-Сідонія, поранені та виснажені люди якого страждають від спраги, голоду й цинги, у цей момент не має іншого вибору, аніж плисти додому в Іспанію. Щоправда, є одна проблема – іспанці не можуть повернутися тим самим шляхом, адже в тому напрямку проти них грають як британці, так і вітер. Тож вони змушені повертатися додому довгим шляхом, обпливаючи навколо Шотландії та Ірландії.

Коли Армада обігнула Шотландію й вийшла в Атлантичний океан, починається сильний шторм, який розпорошує флот і викидає декілька кораблів на ірландське узбережжя. Зазвичай у такій ситуації приймається рішення кинути якорі й перечекати бурю на морі. Але позаяк більша частина Армади залишила свої якорі на дні протоки Ла-Манш, обрубавши троси неподалік Кале, іспанці таку можливість утратили. 26 іспанських кораблів стають жертвами кораблетрощі на ірландських берегах. Гинуть від п’яти до шести тисяч осіб. Зі 130 кораблів і 26 000 людей до Іспанії вдається повернутися лише 67 суднам і менш ніж 10 000 осіб. Серед померлих значно більше було жертв шторму, ніж ворожих гармат.

Уважається, що Філіп ІІ, почувши про поразку, промовив: «Я посилав Армаду проти людей, а не проти вітрів і хвиль Бога». Пам’ятна монета, випущена згодом зловтішними нідерландцями, містить такий текст: «Єгова подув, і вони розпорошилися». Однак усім англофілам, які б’ють себе в груди, кажучи, що Бог точно мусить бути протестантом, варто нагадати, що британці наступного року зібрали проти Іспанії власну армаду на чолі з Дрейком, проте в них також вийшло не набагато ліпше.

Шторми, які вразили іспанську армаду, можна пояснити радше не втручанням вищих сил, а тим, що кінець XVI століття був не на жарт вітряним періодом у Північній Атлантиці. 1588 рік опинився посеред кульмінації так званого Малого льодовикового періоду. Це призвело до того, що на півночі, неподалік узбережжя Ґренландії, плавала надзвичайно велика кількість морського льоду. Різниця температур між крижаною й замерзлою Арктикою та теплішими південнішими широтами Атлантики породжувала чимало штормів. Іспанська армада просто стала жертвою рідкісної непогоди.

Годі й задумуватися, наскільки інакше виглядала б світова історія, якби Армада перемогла, а Єлизавета І зазнала поразки. Проте зрозуміло, що, якби Іспанія захопила Англію, ніколи не було б жодної Британської імперії. Очевидно, не було б і США, принаймні англомовних. Дві світові війни, ймовірно, також не розпочалися б, однак натомість точно вибухнули б інші війни.

Зрештою, будувати фантазії – зайве, адже факт