Читати книгу - "Барва чарів"

Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.

У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.

— Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, — прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.

— Тихо!

— Я тільки сказав...

— Стулися!

А Двоквіт…

Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи — закралася в нього підозра — внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.

А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася — Двоквіт помітив — то навіть самі камені були восьмисторонні.

— Мені тут не подобається, — сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.

— Це ж чому? — поцікавився Двоквіт.

— Тут дивно.

— Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?

— Ну, знаєш, — обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. — Деякі речі. Оточення.

Двоквіт суворо глянув на нього:

— Які речі?

Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота — дихає чи ні — деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).

— Ну, такі речі, — сказав він жалюгідним тоном. — Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо — ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.

Двоквіт втомлено потрусив головою.

— От якби Буйвітер тут був, — промовив. — Він би знав, що робити.

— Той? — глузливо посміхнувся демон. — Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, — сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.

Двоквіт подивився на стелю.

— Що то було? — спитав він. — Ти нічого не чув?

— Я? Чув? Ні! Нічогісінько, — переконливим тоном відповів демон.

Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.

— Почулося, наче камінь рухається, — пояснив той.

Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.

— Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, — сказав сам до себе.

Він випростався.

— Чуєте? — крикнув Двоквіт. — Там хтось є?

«Є, є, є», — відповіли темні коридори.

— Агов! — покликав він.

«Ов, ов, ов».

— Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!

«КОСТІ, КОсті, кості».

— Слухайте, я тільки-но…

Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.

Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.

Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.

Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.

— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.

Чарівник трохи розпрямився.

— Що? — промовив він.

— Я.

Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.

— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!

— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…

— Не кажи його!

Двоквіт відступив від навіженого.

— Не кажи його!

— Що не казати?

— Те число.

— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…

— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.

— Що, ві…

Буйвітер перекрив йому рукою рота.

— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!

— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.

Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не