Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

– А що з ним зробиш… – промимрив Сан. – Наш головний дикий змій і не зможе дати дозвіл на перетин куполу. От якби він не був диким змієм… – ще тихіше додав він і підозріло засопів.

– Сан! Що ти приховуєш від мене? Хіба можна дикого змія перетворити назад? – Почавши трясти чоловіка і бити його по щоках, приводячи до тями, вимогливо запитала я.

– Теоретично все можливо, – кивнув він, заплющуючи очі.

– Як? – Гаркнула я. Впевнена, в моїх очах з'явився блиск надії, чи маніакальний блиск.

– Як із нарлами. Потрібно ділитися своїми емоціями...

Поплескавши Сана по грудях на знак подяки, я посміхнулася, відчуваючи приплив сил. Та я такою задоволеною та п'яною давно себе не почувала. Але все зараз не має значення. Я знайшла вихід! Емоцій у мене багато, зможу і змія розворушити, тож чекай на мене страшний і великий змій. Я йду!

Або не йду…

Смикнувшись, я зітхнула і подивилася на хвіст чоловіка, який обвив мої ноги і утримував на місці, не даючи навіть трохи відповзти від нього. І що накажете мені з ним робити? Укусити? А раптом він у стані алкогольного дурману пришибе мене? Я ще надто молода, щоб вмирати.

– Сан… – покликала я, – Сан!

Реакції, природно, не було ніякої, ну крім того, що чоловік протяжніше зітхнув і щось засичав. Хмикнувши у відповідь на його шипіння, а постукала подушечками пальців по хвосту чоловіка, намагаючись вирішити цю досить нетипову проблему. Все ж таки спати з чоловіком мені б не хотілося. Та й мало, побачить хтось, а потім я повинна буду, як чесна і порядна жінка, вийти заміж за Сана.

– Вбивають! – Заволала я, сівши на ліжку в очікуванні охоронця.

Мовчазний наг не підвів. Не минуло й кілька секунд, як він увірвався до кімнати, приголомшено дивлячись на мене своїми нелюдськими зіницями. Б-р... мороз по шкірі.

– О, мій рятівник… – проникливо почала я, відмахнувшись від Сана, який хотів щось сказати. Отямився, таки? – Не могли б ви врятувати мене від кайданів цього шкідливого хвоста?

Чоловік кілька секунд витріщався на мене, немов перший раз побачив, потім, не міняючи погляду, глянув на хвіст, шість разів поплескав своїми чорними віями і зітхнув. Причому зітхнув настільки тяжко, наче я реально дістала його. Та коли б я взагалі встигла? Ми ж і не розмовляли жодного разу!

Втім, усе це не має значення, адже він відчепив від мене хвіст. Не знаю, що він робив, але як тільки я змогла злізти з ліжка, була дуже вдячна за його допомогу. Висловити свою подяку я не встигла, адже мій переможний рятівник підняв з ліжка Сана, закинув його руку собі на плече, і потягнув його на вихід.

– Обережніше! – Пробурмотіла я, помітивши, як голова Сана нахилилася, намагаючись перевірити на міцність одвірок. – Раптом там мізки?

Охоронець жарт не оцінив, глянув ще більш приголомшено, похитав головою і поповз. Я теж вирішила не гаяти часу і, поки біля моїх дверей нікого немає, швидше вийти. Все-таки зараз я смілива і відважна алкоголічка, яка не зробить дурниці на тверезу голову. При цьому я розуміла все чудово, так що втрачати свій шанс поговорити зі змієм, у мене не було жодного бажання.

Вийшла я з кімнати, наче шпигун, крадучись. Принаймні, я старалася. І не моя вина, що ноги тримати не хотіли, і я трохи спотикалася. Дійшовши до кінця коридору так нікого і не зустрівши, я згадала одну дуже важливу деталь моєї вилазки. Я не знала, куди мені треба йти!

– Мао! Дао! – Пошепки покликала я, знайшовши затишну нішу і сховавшись там. – Мені дуже потрібно… – мало не слізно просила я.

"Тобі погано?" – уточнив тихо Мао, ніби й сам боявся чогось.

– Ні, – чесно зізналася я. – Мені потрібна допомога.

Відповіді не було і я зрозуміла, що не усвідомлено припустилася помилки, адже, здається, мої вірні друзі та помічники не хотіли зв'язуватися зі мною в нетверезому стані. Ця думка змусила мене внутрішньо обуритися і розізлитися. Все ж таки, якщо ми друзі, то друзі у біді не кинуть! Зайвого не спитають і допоможуть ... – завила я подумки на одній ноті.

«Кажи, що треба» – здався Дао, і я почула його сумне зітхання.

– Мені потрібно потрапити до Предводителя нагшасів. Проведіть мене до печери з тим деревом.

"Може не треба?" – це вже Мао, причому жалібно так, наче мене в тій печері проковтнуть, не залишивши навіть кісточки.

– Треба! Я мушу це зробити! – Рішуче заперечила я, не стримуючись.

– Світлано?

Ковтнувши, я відступила до стіни, почувши спантеличений голос Ларі. Ще його мені не вистачало! Ось чому він не спить? Змії ж сплять?

– Світлано, ти де?

– У тебе в голові… – пробелькотіла я. – Іди, куди йшов.

– Світлана! – Непомітні двері в нішу буквально вилетіли, а чоловік постав переді мною, починаючи шукати щось на моєму тілі. – Ти чому тут? Щось трапилося? Тебе хтось образив?

– Образив… – зітхнула я.

– Хто? Скажи мені і я...

– Що?

– Зроблю все, щоб покарати твого кривдника, – охоче випалив чоловік, а потім принюхався. – Ти п'яна?

– Лиш трішки…

– То хто тебе образив?

– Сан.

– Хто? – Завис чоловік, насупившись.

– Шархісан.

– Він ... він змушував тебе до чогось? – Тепер прийшла моя черга зависнути і хмуритися, не розуміючи, до чого саме цей наг міг мене примусити?

– Ні, – хитнула я головою. – Він відмовився показати мені дерево з легенди нагшасів.

– А навіщо воно тобі?

Зробивши невинний вираз обличчя, я жалібно подивилася на чоловіка. І не важливо взагалі, що мені потрібне не дерево. Та й Сан тут абсолютно не винний. Якщо вже вирішила щось, треба діяти до кінця.

– Хочеш, я тебе поцілую?

– Ем… хочу, звичайно.

– Тоді відведи мене до цієї печери.

– Світлано, це може бути небезпечно для тебе.

– Але ж ти будеш поряд! Я впевнена, що поруч із таким мужнім чоловіком, як ти, мені нема чого боятися.

Після моїх втішних компліментів, Ларі розцвів, на щоках чоловіка з'явився рум'янець, від чого мені навіть соромно стало. Але ж я хотіла тільки його потішити. Та й свою частину угоди я обов'язково виконаю та поцілую його, двічі!