BooksUkraine.com » Фентезі » Невситимі, Анна Мавченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

102
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Невситимі" автора Анна Мавченко. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 92
Перейти на сторінку:

Відразу згадалася мить, коли так само в тій невідомості розчинився й мій батько. Мені тоді хотілося кинутися вслід за ним, бо єдина рідна людина, котра любила мене, підтримувала, навчала, зникла назавжди, зоставивши в серці глибоку вирву самотності. Але я змирилася з утратою і пристосувалася до нового способу життя, себто просто продовжила жити.

Більше чужинець не промовив ні слова. Ще декілька хвилин постоявши, люди почали розвертатися до стежки підйому. Поверталися у повному мовчанні, похмуро слухаючи надривний плач Серсеї та її матері. Орест із Килиною теж були серед нас, проте їх люди обходили стороною, чудово розуміючи з чуток, хто винуватець у цій смерті. Одначе вголос дорікнути синові старости не наважувався ніхто. Устим хоч і переступив поріг старості, проте сила та міць іще не покинули його тіла, та й багаторічна повага, зароблена тяжкою працею давала про себе знати. Переходити чоловікові дорогу не смів ніхто, бо, на відміну від сина, староста мав репутацію людини сміливої й доброчесної. Хоча ці якості він ніяк не проявляв стосовно мене чи батька.

До Мефесу повернулися пізнього вечора. Ноги нили від утоми, очі злипалися від сонності, голова злегка паморочилася від голоду: за день і крихти хліба в роті не мала, заклопотана мілкими справами. Тому першим ділом пішла до Марфи на вечерю, склавши дорогою компанію Рейвану.

- Не забула про свою обіцянку? – раптом усміхнено поцікавився той.

- Ні, – зітхнула, - назвіть лише день і годину.

- Чекатиму на тебе завтра ввечері біля поваленого гофера. О шостій.

- Гаразд, – кивнула без заперечень, хоча по тілу пробігся табун мурах, вартувало уявити, що я з цим велетнем опинюся наодинці в безлюдному місці.

Але батько вчив, що зраджувати своїм обіцянкам не можна, бо тоді всякі слова втрачають свою силу та цінність. А ще він говорив не водитися з чужинцями, але я звикла жити за правилами честі, тож тепер не зраджуватиму їх через банальну схвильованість і безпідставні застереження померлого.

- Щасливий, що ти не відмовила, – чоловік підхопив мою праву руку й підніс до своїх уст, аби залишити на шкірі ніжний невагомий поцілунок.

Зашарівшись, відвела погляд. Тепер я про цю обіцянку невимовно шкодувала, проте сказаного не вернути

- Це дрібниці. Головне, що ви – живий, – пробелькотіла тихо.

- В мене був чудовий стимул.

Натяк я зрозуміла, не дурна. Однак мої вуха не вірили почутому. А шосте чуття шепотіло бентежну здогадку: невже я... йому подобаюся? Не хочу здатися самовпевненою, однак молоді чоловіки просто так не запрошують на побачення молодих дівчат. Можливо, це правило не розповсюджується на чужинців, та мені здається, що вони нічим не гірші. Чи не кращі? Не суть!

Головне, що я не потребую зараз жодних романтичних стосунків і аж ніяк у них не зацікавлена. Внутрішній голос у мені говорив це в суворому тоні, однак серце однаково забилося стурбовано-солодко. Зрозумівши, що до добра моя внутрішня суперечливість не доведе, стримано попрощалась і звернула до будинку Марфи.

Ноги несли мене самі, поки думки й погляд літали десь геть далеко. Важко було збагнути поведінку власного серця: зараз воно схвильовано билось у грудях, розганяючи по тілу приємне тепло, проте ще декілька секунд тому ця схвильованість провокувала страх. Цікавий дисонанс виходить.

- Дивна ти якась. Щось сталося? – мою задумливу розгубленість помітила і знахарка.

- Абсолютно нічого, – запевнила я її, продовживши тихо поїдати грибну юшку.

Прискіпливий погляд жінки чудово дав зрозуміти, що слова мої прозвучали не надто переконливо, проте пояснювати що-небудь я не стала. Принаймні тому, що сама не знала, чому така незосереджена і чому думками мимоволі повертаюся до образу таємничого чужинця.

***
Наступний день тягся надзвичайно довго. Погляд увесь час чіплявся за настінний годинник, всередині все завмирало від очікування. Мене з’їдали цікавість, бажання і водночас небажання кудись іти. Робота через це робилася погано, і я прекрасно розуміла, що завтра доведеться її переробити.

Зрештою, година «Х» таки настала. Переодягнувшись у більш-менш пристойну сукню, заплела волосся у дві пишні коси, підвела губи соком ягід, накинула на плечі тепленьку хустку та вийшла у двір, де зіткнулася ніс в ніс із самотнім Орестом.

- Ти чого тут швендяєш? – запитала неприязно.

- Ти куди така гарна? – поцікавився він здивовано, пропустивши повз вуха мої слова.

- Не твоє діло, – пхикнула й спробувала обійти парубка.

- Стривай! – мою праву руку піймали, змусивши завмерти на місці. - Анно, я більше так не можу, – в голосі Ореста почулися нотки смутку, навіть страждання. - Без тебе моє життя надто пусте. Килина вродлива, але вона не ти.

Мені в обличчя видихнули запах страшного перегару – і я зрозуміла, звідки такий різкий перепад настрою "від ненависті до кохання".

- Ти п’яний! Краще йди проспися, – вивільнила свою кінцівку і продовжила шлях.

- Це все провина батька! Він мене змусив… а я ж любив тебе. Досі люблю…

- Ти не вмієш любити, Оресте, – зітхнула, - раніше я цього не розуміла, проте тепер чітко бачу. Ти прагнеш володіти. Всім і одразу. Але так не буває.

- Буває. Просто згодися бути зі мною, – хлопець знову наблизився геть близько, міцно обхопив мій стан руками, взявся вкривати гидкими поцілунками все обличчя. - Батько скоро покине пост старости. Я займу його місце, і тоді ніхто не зможе мені перечити. Будеш моєю коханою, як раніше.

- Досі вистачає нахабності пропонувати роль коханки?! – обурилася, взявшись вириватися. - Та ні за що!

- Ну чому? Чому? Хіба не любиш мене більше?

- Не люблю!

- Не вірю!

- Пусти! – викрикнула, нагородивши п'янюгу смачним ляпасом. Але Орест його навіть не відчув, лиш посилив і без того болючі обійми.

- Пусти її! – мене різко, проте обережно, смикнули назад, висвободивши.

1 ... 22 23 24 ... 92
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невситимі, Анна Мавченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Невситимі, Анна Мавченко"