Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не знаю, як я зумів витримати дорогу назад. Я мало з розуму не зійшов. Мені то її хотілося з машини викинути, то самому викинутися - прямо на швидкості, прямо на проїжджу частину. Так що б летально, в коржик. І якого біса я взагалі потягнув її із собою? Нащо взагалі поїхав? Та щоб цей бензовоз розірвало на частини!
Один плюс - з машиною я впорався, дісталися, можна сказати, з вітерцем. Тепер хоч ластівку зможу свою водити - навички водіння, вважай, відновлено. Це тішило, але в іншому...
Це було воістину нестерпно - бачити її такою. І чорт його знає, що з нею таке зробилося, але вона ніби іншою людиною стала. Тон змінився, погляди, постава, рухи. І дитина мені в ній більше зовсім не бачилася. От узагалі, ані крапельки! Прямо вібрації сексуальності від неї виходили і так густо заповнювали салон, що задихнутися можна, шлейф порочний огортав, так що думати неможливо. Дах ледь не зірвало.
У штанях пожежа справжня розгорілася, я ледве до дому доїхав. Напругу в душі скинув, а вона все одно з голови не виходить, засіла там, як заноза, як вірус, як отрута, як токсин. І нічим її звідти не витравиш. Так і стоїть перед очима декольте її це і посмішка задоволена, спокуслива, зваблива. І знову в паху напруга така, хоч на стіну лізь. Усю ніч промаявся, спати не міг.
Ну і куди мені на роботу в такому стані, та мені б її по-хорошому не бачити і не знати як мінімум більше ніколи, але обмежився тижнем. Написав їй, щоб на роботу не приходила, віддалено попрацювала. Вона погодилася, ані слова не запитала, не поцікавилася про причини, і я зі спокійною душею на роботу рушив. Приперся в офіс, а вона вже там. Сидить за столом і посміхається. Стакан із кавою мені простягає.
Я мало не завив від відчаю.
Та що за знущання? Я її у двері, вона - у вікно. Та як мені позбутися від неї, від мани цієї? Мало того, що з думок не йде, так ще й перед очима маячить. І що я робити маю? Як з усім цим упоратися?
Гаразд, щоб тебе.... Не йдеш, сам піду!
Відмазку придумав, папки якісь зі столу схопив, навіть не глянув на них, і на вихід. За двері вискочив, раптом сміх її почув.
Зараза! Точно знущається! Розкусила мене, заноза мала. Точно через рентген усі мої думки жалюгідні й метання розгледіла. Сміється тепер. Смішно їй, бачте. Показав би я тобі як зі мною смішно буває. Просто на підлозі б цій розклав і так би показав, що ти ходити два дні не змогла б!
З будівлі вискочив, стрибнув у машину, за кермо схопився. Руки від перезбудження тряслися так, ніби мене в конвульсіях паралічу розбило. Лупанув по керму раз, другий. Але легше не стало. Додому поїду. Точно! Бухати буду, тоді може заспокоюся.
Тільки завів двигун, як дзвінок телефону пролунав.
- Назаре Андрійовичу, - грайливо проспівала в слухавку помічниця, - забула сказати, до вас сьогодні на одинадцяту водій на співбесіду прийде. Ви повернулися б в офіс...
Я ледве в голос не заричав, рявкнув, що до одинадцятої буду і відключився. Швидкість перемкнув і додому смикнув.
Удома душ прийняв, вдруге за ранок - так і долоні стерти можна - бухати, звісно, не став, як планувалося, кави випив, новини почитав і назад поїхав. За часом не встигав, але на це рукою махнув: начальство не спізнюється.
До офісу підійшов уже об 11:30. Думав, не дочекається здобувач роботодавця непунктуального, але ні. До кабінету зайшов, а він сидить - пацан зовсім молодий - весь такий задоволений, усміхається. Помічниці моїй щось розповідає, заграє на всю. А вона йому у відповідь щебече з усмішкою милою.
Я тільки глянув на нього, одразу зрозумів - не буде в нас працювати. Але співбесіду для пристойності провів. Соломія тактовно вийшла, залишивши нас удвох. А я порозпитував у хлопчини те та се, потримав у себе хвилин десять і відпустив геть зі стандартним "ми вам передзвонимо".
Щойно помічниця повернулася, я з місця підірвався і до виходу знову.
- Ви що, вже їдете? - Простягнула дівчина здивовано, і оченятами так невинно захлопала, що придушити її захотілося. Грає зі мною, заноза мала. З вогнем грає.
- Угу. - Буркнув, проходячи повз і вже хапаючись за ручку, як раптом пролунав сигнал тривоги.
Соломія застигла на секунду, прислухалася, потім перехопила мою руку.
- Не можна зараз додому, бачите, - махнула рукою у вікно, - в укриття треба.
Я зиркнув на неї з-під насуплених брів.
- Тобі треба, ти й іди. - Долоньку її відкинув, хотів відсунути і пройти, так вона двері собою загородила.
- Я вас не відпущу. Це небезпечно. - Заявила нахаба. У мене аж очі на лоб полізли. Ні, ну що вона собі дозволяє, заноза малолітня?! Я їй хлопчик, чи що?!
- Забув у тебе запитати! - Рявкнув я, хапаючи дівчину за плечі. Підняв її, мілкоту нахабну, і осторонь поставив, прохід собі звільнив. Так вона мене за руку схопила.
- Давайте спустимося в укриття! - Стояла на своєму заноза і так очима рішуче виблискувала, що іскри сипалися.
- Та я тобі що... - почав роздуватися в праведному гніві я, але раптом, десь, як здалося, зовсім поруч, абсолютно несподівано, пролунав такий потужний вибух, що вікна затремтіли.
І все. Крапка в розмові. Крапка в сприйнятті.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мала, Ліана Меко», після закриття браузера.