Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

А так воно, схоже, і було. Тут попрацювали не грабіжники — ті приходять за здобиччю і рабами, тут вершив суд каральний загін. І ціль у них була одна — повністю знищити селище разом із усіма жителями.

Бо трупів було дуже багато. Десятка чотири... А навряд чи на такому хуторі проживало більше народу. Не видно було лише дитячих тіл. Що, як пригадати розповідь Зориці, тільки підтверджувало мої здогади та її слова про лицарів. Їхній почерк…

Почекавши, про всяк випадок, ще трохи і, за поведінкою птахів, переконавшись, що нападники пішли, не залишивши засідки, я вийшов із лісу. Підійшов ближче... На жаль, усі селяни були мертві. І так, більшість заколоті ударом в живіт чи груди. Тільки в кількох було видно рубані рани... Мабуть, встигли збагнути, що відбувається, і у двір вибігали не з відрами — пожежу гасити, а зі зброєю, готові до бою. На одному з тіл навіть легкий шкіряний обладунок був. І його не лише рубали, а й дві стріли в спину пустили. Мабуть, надто спритно і завзято бився.

А ще — окрім дітей не було видно і трупів молодих дівчат. Схоже — прихопили з собою. Адже дітей забрали.

Коней та корів теж у загоні не видно… І возів…

Ага… Он і сліди від коліс. Глибоко врізалися. Навантажені... Чим? Якщо не грабували? Хоча це все відносно. На домашнє начиння могли й не спокуситися, чим там у селянина хата багата? Плошки та ложки з липи стругані? А от зерно з комор могли взяти. Свиней поколоти… Повз дармовий провіант жоден вояка не пройде.

А якщо так, то я маю шанс їх наздогнати.

Навіщо? Гм... Бо так треба. Так правильно… Я хоч і не з цього світу, але тих, хто вночі підпалює будинки і ріже людей, як вовки отару, вже не люблю.

Озирнувся, поманив дружину.

— Зорице, тобі доведеться повернутися до села…

В очах дівчини переляк та образа.

— Ти... ти мене женеш? За що?

— Та ні, дурна, — довелося навіть нагрубити. — От ще вигадала. Не в цьому справа. Просто хтось повинен розповісти твоєму батькові і тим, хто до Комишанки приїхав, що тут сталося. Адже, якщо лицарі порушили перемир'я, то цілком можливо, така ж доля чекає й на інші прикордонні селища. Розумієш? У тім числі і твоє село у небезпеці.

— То пішли разом…

— Ні-ні… По-перше, — одна ти швидше добіжиш. Я ж бачив, ти весь час мене чекала і намагалася йти повільніше. А з такими новинами треба поспішати. А по-друге, — поки ти бігатимеш, а твій батько вирішуватиме, що робити, я простежу за татями. Поки слід добре видно. Подивлюся: скільки їх, звідки прийшли? Щоб більше дізнатися, якщо князь вирішить помститися. Ну, і взагалі… мало… яка нагода трапиться.

— Я зрозуміла, — просвітліла Зориця обличчям. — Мій чоловік сильний, хоробрий і вмілий воїн. Ти хочеш врятувати дітей, так?

— Побачимо… Я ж не знаю, скільки їх там. Може, два чи три десятки? Але ти мені зуби не заговорюй. Час минає. Давай, люба, давай, рідна... Біжи. Одна нога тут, а інша там. Поквапся.

Народна мудрість стверджує, що дівчата люблять вухами і, що ласкаві слова їх окриляють. За всіх не скажу, досвіду не так вже й багато, але Зориця метнулася пріч так стрімко, що тільки гілки зашелестіли. Ось вона витягується в струнку, щоб цмокнути мене в щоку, а ось уже тільки світла сукня між стовбурами дерев мелькає. Ну і славно… За своєчасність оповіщення можна не хвилюватись, а далі мій вихід.

Якщо все правильно складеться. А то раптом я помиляюся, і лицарі почимчикують додому без зупинки? І я, наздогнавши їх, побачу лише обоз, що в'їжджає в замок, а також решітку, що опускається на воротах.

Тож і мені теж варто поквапитися.