Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щоб не набалакати зайвого, а потім на цих дрібницях не потрапити в пастку, я теж почав завдавати різні запитання, і вже за кілька хвилин дівчина навіть не помітила, як розмова перетворилася на її монолог. Схоже, побалакати Зориця любила, і це її зовсім не обтяжувало.
— Ну, от, а я їй і кажу… дурепа ти, Дзвінко, хіба ж так можна? А вона мені…
— Тссс… — приклав я палець до губ, зупиняючи супутницю, що геть розійшлася і почала розповідати якусь чергову, неймовірно цікаву, з жіночого погляду, історію. Яку я, як більшість попередніх, збирався пропустити повз вуха. Але в цей момент ніс вловив легкий запах гару. Зовсім недоречний у лісі.
Дівчина замовкла на півслові, тривожно прислухаючись.
— Що? — пошепки сказала через якийсь час.
— Згарищем тягне... Не відчуваєш?
Зориця старанно принюхалася, трохи поводячи головою.
— Так, — підтвердила трохи згодом. Власне, на той час і я вже не сумнівався. Запах посилився. Причому не просто димком від багаття віяло, а саме гаром. Коли горить багато всього… навіть таке, що у вогонь, як правило, не кидають.
— До Ведмежого Кута далеко звідси?
— Не особливо… Он там, бачиш… — вказала рукою вперед, — ліс ніби змикається, а просіка начебто закінчується? Насправді вона на захід повертає. А потім, приблизно, ще стільки ж.
Зориця подивилася на сонце, що вже помітно сповзло з зеніту, і кивнула.
— Ну, так… все правильно. До вечора дійдемо, навіть якщо відпочити на годинку зупинимося.
— А дим звідти могло донести?
Замість відповіді дівчина облизала палець та підняла вгору. Потім знову кивнула головою.
— Так, вітер з того боку… Так що, цілком… Бо навпростець, лісом, значно ближче… — потім нарешті зрозуміла, куди я хилю, і стривожено спитала: — Думаєш, у них горить?
— Добре, якщо тільки пожежа… — з недавнього минулого я добре знав, що в порубіжжі вогонь часто не від недбалості та недогляду трапляється. А від підпалу...
— Як це?
— Неважливо. Може, я помиляюся… Скажи краще, а ще коротша дорога є? Якась стежка лісова? Де возом не проїхати, але можна пробратися? Хоч навкарачки?
— Є, — підтвердила Зориця. — Тільки ми її вже минули. Повертатись треба.
— Далеко? Я в тому сенсі, чи буде все одно швидше, чи на одне й те саме вийде?
— Якщо геть не заросла… то хутко дістанемося… Тільки там й справді інде навкарачки доведеться.
— Веди…
— Добре, — не стала сперечатися дівчина, хоча з її обличчя було видно, що особливого бажання продиратися крізь лісову хащу в неї немає.
Зрозуміла справа. Жіноча сукня з довгим і широким подолом для цього зовсім не пристосована.
І знову я помилився. Все ж таки, геть нічого не знаю про цей світ. Коли Зориця довела мене до потрібного місця, стежка справді була ледь помітна, — дівчина підняла поділ, а потім стягнула його посередині і на кісточках спеціально передбаченими стрічками. Вийшло щось на кшталт козацьких шароварів.
Так що в ліс вона увійшла навіть впевненіше за мене. Оскільки була тонка, гнучка і спритна, завдяки чому впевнено ковзала між стовбурами дерев та сплетенням чагарників, використовуючи такі просвіти, де я міг протиснутися тільки боком, та й то ламаючи гілки і обдираючи кору та боки. Ну, та нічого… Якось… Головне — час.
Чомусь я був певен, що у Ведмежий Кут прийшла біда. Та сама, на яку завжди чекають, але вона щоразу трапляється цілком несподівано…
Приблизно за годину був весь у милі і хрипів, як загнаний кінь, а перед очима стояв такий туман, що я майже не розрізняв стежки і тільки дивом не бився головою об дерева. Ішов, тримаючи в полі зору світлу сукню Зориці, як Тезей нитку Аріадни... Поки не налетів на її спину і мало не звалив з ніг.
— Тссс... — тепер дівчина закликала до тиші. Більше того, сама присіла і мені дала знак пригнутися. — Дивись, Степане… Схоже, ти мав рацію. Тут не просто пожежа… Це лицарі. Мечоносці…
Трохи віддихавшись і прокліпавшись, я зрозумів, вірніше, побачив, про що вона каже.
Ми причаїлися на узліссі, а попереду виднівся десяток хат, що стояли півколом,... Точніше, останків, що ще димляться. Деякі будинки згоріли повністю, тільки закопчені димарі самотньо стирчали над згарищем, деякі лише без дахів. Але згоріли всі. А ще, на площі перед будинками, і довкола валялося безліч людських тіл. Здалеку важко було зрозуміти, яку смерть вони зустріли, але, що живих там немає, сумнівів не виникало. Занадто нерухомі, надто тихо… Ні зітхань, ні стогонів.
— Твою ж матір... — вирвалося мимоволі. — Замри і навіть не ворушись... А краще, відійди трохи в ліс... занадто плаття у тебе світле, здалеку видно, — прошепотів Зориці.
Та кивнула і тихенько позадкувала. Я ж, змістився в бік найближчого куща і став уважніше розглядати догораючий, точніше, вже дотліваючий хутір.
Зважаючи на все, напад стався на світанку, або ще раніше — вночі. У так звану Годину Вовка. Приблизно з другої до третьої, коли сон найміцніший. Нападники добре знали свою справу, не вперше, мабуть, і у селян не було жодного шансу на порятунок. Особливо, якщо поживитися не збиралися і хати підпалили відразу, а потім зустрічали мечами та списами напівсонних, очманілих людей, що вибігали назовні, просто у дверях.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.