Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Стеля. Сіра, зі штукатуркою, що обвалилася місцями, в бурих розводах і плямах плісняви по кутах. У передсвітанковій напівтемряві здається ще непривабливішою. Ніби знайдена в калюжі на звалищі ганчірка, яку хтось натягнув над моєю головою. Дивлячись на неї не віриться, що стеля колись була білою. А головне, що до сьогоднішнього ранку мені все це було байдуже. Не протікає під час дощу, та й гаразд. Більшого не треба.

Погляд ліниво ковзає по стінах. Таких же замизканих і неохайних. Шпалери, які давно віджили свій вік і забули початкове забарвлення, там де вони ще тримаються, здаються німим докором минулого. Переживши кращі часи, вони не можуть зрозуміти, як людина може настільки оскотинитися. Виявляється, можливо все. І не просто опуститися, а навіть не усвідомлювати всю глибину та безнадії падіння.

Я зайняв цю кімнату понад п'ять років тому. Щойно подорослішав достатньо, щоб зрозуміти, що життя повне і безвихідне лайно, а ще — що сам я ніколи з нього не виберуся, і нікому до цього немає діла, оскільки решта живе не краще. А якщо так, то який сенс триматися разом з усіма? І як тільки мама не змогла відновитися після чергової здачі крові, пішов з дому. Тут було спекотно влітку, сиро навесні та восени, холодно взимку, зате не треба було дивитися, як живуть інші. Як діти, навіть не ставши підлітками, стрімко починають старіти… І, що найстрашніше, чітко розуміти, що, дивлячись на них, я дивлюся в дзеркало.

На фіг... У якійсь із книг я вичитав жартівливий вислів, що дзеркало, у яке заглядає жінка, з віком стає все менше. Щоб не помічати змін, які відбуваються з часом. Я не жінка, але теж волів не дивитися на те, як згасаю з кожним сеансом здачі крові. Причому добровільної. Адже кожен сам робив вибір: здавати кров і протягнути років тридцять, чи відмовитись і здохнути з голоду. Оскільки отруєний ґрунт не плодоносив, а вся синтетична їжа вироблялася під контролем Хантерів і видавалася за талонами, які, у свою чергу, можна отримати тільки в пунктах переливання, в обмін за здану кров.

Це було гірше за рабство. Але людина влаштована так, що сподівається на краще до кінця. Тому недостачі в донорах у Хантерів не було.

Все ж таки, яка сволота ці, Невідомі, що обдарували мене новими можливостями. Так, до їхнього втручання, я жив у повній дупі, але хоча б не рефлексував із цього приводу, оскільки альтернативи не було… А тепер, остаточно усвідомивши і жахнувшись прожитих літ, я вже не зможу, як і раніше.

Взяти хоча б цей ранок. Сонце ще не зійшло, а я бадьорий, сповнений сил і до сверблячки у важкодоступному місці хочеться кудись бігти і негайно щось робити.

Зітхнув, акуратно, щоб не потурбувати сплячу поряд дівчину, відсунувся на край ліжка і сів, звісивши ноги.

Взагалі, справ і турбот у мене вище даху. По-перше, — завдання із зачистки вчорашньої бійні так і не закрилося. Отже, буде продовження. Я навіть здогадуюсь якесь — слідами шпани прийдуть доросліші дядьки. І дуже багато залежатиме від того, чим закінчиться їхній візит. По-друге, — доля Хантера. По-третє, — моя власна і доля Сашки. Не хочу, щоб вона йшла. Але ж не все від мого бажання залежить. Ну, та вже... Прокинеться, спитаю…

— Біжи! Треба тікати! — з криком схоплюється дівчина, і я ледве встигаю спіймати її і посадити назад.

— Тихо, тихо… Це лише сон. Заспокойся…

Якийсь час Сашка сполошено озиралася, ніяк не відійшовши від сну, але потроху прийшла до тями.

— Справді сон... А ти чого не спиш?

— Виспався. Ось лежу, вірніше, вже сиджу… думаю…

— Про що?

— Про різне… У тебе, наприклад, якісь плани на сьогодні? І взагалі…

Не знаю, що дівчинка собі придумала, але відразу якось заметушилася, почала сповзати з ліжка.

— Ти не хвилюйся, я зараз піду…

— Не зрозумів?

— Ну, ти ж через мене… вчора… Я тобі тільки тягар… і неприємності знову…

— Зрозуміло. Ні, я, звичайно, в курсі, що у вас мізки по-іншому заточені, але щоб так радикально… — знизав плечима. — Сиди, горобчику, і не цвірінькай багато. Піде вона... І куди? Знову під поріг до Возгена милостиню випрошувати? Чи одразу до Бісів? Підстилкою для всієї банди?

Дівча здригнулася і обурено засопіло. Але змовчала. Угу, не безнадійна, отже.

— Гаразд, проїхали. Вибач… Рідні, сім'я є?

Виявилося, історія Сашки частково схожа на мою. Що, власне, не дивно. Долі землян зараз усі, як під копірку писані. Батько помер, коли дівчинці було лише шість. Вітчим, що з’явився через рік, не кривдив, ростив нарівні з двома рідними, але ось потім, як тільки Саші виповнилося шістнадцять, оголосив, що вона вже досить доросла, щоб утримувати себе. А віч-на-віч, ще кілька варіантів спільного проживання запропонував… Після чого дівчина ночувати не залишилася, а пішла з барака, в чому була. Навіть талон на харчування не забравши. Отак другий тиждень і блукає з місця на місце… Перебиваючись випадковими подачками.

— Але, ти не думай, — сіпнулася нервово. — Я тягарем не буду. Мені післязавтра кров здавати. Тож отримаю картку.

— До речі… ось, тримай… — дістав із інвентарю і простягнув Горобчику шматок хліба та м'яса. — Підкріпися. А то боляче на тебе дивитись…

— Я не можу… ні… — дівчисько сховало руки за спину і навіть відсахнулося трохи. — Мені нема чим заплатити.