Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

На корабель Ліїн повернулася в сутінковому стані. І якби її не несли у паланкіні, взагалі б нікуди не дійшла. Зупинилася перед якоюсь купою сміття і сталана неї вирячуватися, вишукуючи в обрисах портрет двоюрідного дідуся Астрочки.

Думки текли ліниві і ні про що. Просто змінювали одна одну, без будь-якого зв'язку.

На корабель Ліїн зайшла як сомнамбула. Дозволила Айдеку підхопити себе під руку, довести до каюти і навіть посадити на ліжко. Велетень похитав головою, вийшов і повернувся з глечиком води.

— Пий, — наказав Айдек.

Ліїн слухняно випила. У голові трохи прояснилося.

— На Астрочку завжди важко дивитися, а на її картини — тим паче, — сказав Айдек. — Астрочка як дитина, але в дорослому тілі. А ще вона маг, із замкненим даром. Куди дар дівчині, яка буває, не знає, що робити з ложкою? Ось його й замкнули. А він все одно проривається до її картин. Через це, напевно, і її мама з розуму поступово сходить.

— У них це сімейне та спадкове, — пробурмотіла Ліїн. — Дивно, що мати раніше не збожеволіла.

— Ні, — серйозно сказав Айдек. — Астрочка не божевільна. І не хвора, як думає її батько. Це взагалі не лікується, ні лікарями душ, ні лікарями тіла. І воно навіть не спадкове. Це така розплата.

— І що вона зробила, щоб таке заслужити? — запитала Ліїн. Астрочку їй було шкода. А ще більше шкода було тих нещасних, яким доводиться дивитись на її картини. І себе насамперед.

— Астрочка нічого не зробила. А ось її мати... може і батько, але швидше за все, мати, якій дуже хотілося вдало вийти заміж — і за багатого, і щоб її слухався, і щоб не зраджував, і щоб гроші не програвав... Ось і вийшла заміж за цілого градоначальника , хоча сама була лише молодшою дочкою небагатого купця.

— Як їй це вдалося?

— Допомоги попросила, — впевнено сказав Айдек. — У когось сильного та безпринципного. Котрий не боявся попастися на привороті такої високопоставленої людини. Та й не приворот це, не тільки приворот. А на таке здатні лише ті, хто практикує магію Золотих Туманів. І плату вони беруть відповідну — чверть життя чи щось інше. І знаєш, розумні люди погоджуються розплатитися життям. А мама Астрочки, мабуть, злякалася і вирішила розплатитися чимось іншим, сама не знаючи чим. Ось і отримала мертвонароджених хлопчиків та молодшу дочку з розумом зовсім маленької дитини. Та й зі старшою там не все гаразд, не дарма у неї вже троє чоловіків померли, а дітей так з жодним і не вийшло. Така ось зла казка про просту дівчину, яка вийшла заміж за принца, і чарівника, який їй у цьому допоміг.

— Дуже лиха казка, — погодилася дівчина.

Їй стало сумно, а думки дружно перекинулися на дивних дівчат, готових створити будь-що задля уявного щастя. Щось не схожа була Мелінія на щасливу жінку. Скоріше, на закатовану життям нещасну, яка намагається з гордістю донести свій тягар до кінця. От вийшла б вона заміж за купця свого кола, було б їй гірше?

Навряд чи.

Там були б свої проблеми. Куди ж без них? Але дочки, яка назавжди залишилася маленькою дитиною, у неї точно не було б.

З цими думками Ліїн досиділа майже до вечора, навіть бравий адмірал зі своїми мемуарами не допоміг від них відволіктися. Але зовсім засумувати Ліїн не дали. Не встигла вона втретє відкласти мемуари, як на кораблі почав хтось репетувати тонким гидким голосом.

Дівчина прислухалася, зіскочила з ліжка і визирнула за двері.

Замість Айдека там виявився знайомий хлопчисько-водонос, він притупував на місці і явно хотів побігти на палубу, але стійко не йшов з місця.

— Що там відбувається? — запитала Ліїн.

Хлопчик підскочив, сполохано озирнувся на голос і застиг, відкривши рота і явно про щось задумавшись.

— Там це... — нарешті невпевнено сказав він. — Продажна жінка прийшла.

— І тепер за неї б'ються? — зацікавилася Ліїн.

— Ні! Вона ж страшна! — Хлопчик навіть головою замотав, як мокрий собака.

— Ага, — сказала Ліїн і зробила висновок: — Це вони з криками від неї розбігаються.

— Ні! — знову не погодився хлопчик. — Вона капітана вимагає, а її не пускають. Капітан там зайнятий. А тут вона каже, що їй не заплатили, і капітанові скаржитися хоче. Їй уже навіть заплатити хотіли, міддю почали скидатися, а вона все одно капітана хоче.

— Так, капітан у вас симпатичний і синьоокий. Його будь-яка продажна жінка захоче, — задумливо сказала Ліїн.

Хлопчик відчайдушно почервонів, а потім прошепотів:

— Вона не для того хоче.

— Гаразд, — сказала Ліїн. — Ходімо, подивимось, що вона там хоче.

Хлопчик, на подив дівчини, заперечувати не став. Зірвався з місця і побіг, не дивлячись, чи бранка йде слідом.

На палубі на них чекала чудова картина. Морячки дружним натовпом намагалися заштовхати на трап жінку в зеленій сукні, а вона то верещала, то кричала басом. Зрідка у них навіть виходило, але жінка брикалася, дригаючи ногами під короткою сукнею, і починала кричати ще несамовитіше, завдяки чому знову спускалася на палубу, і бій починався заново. Що вона кричала, Ліїн не зрозуміла, але запідозрила, що лаялася по-чорному. Коли бранці вдалося підійти ближче, виявилося, що зі страшністю продажної жінки хлопчик трохи перебільшив. Можливо, якби з неї змити яскраве розфарбування, котре встигло розмазатися, була б навіть симпатичною. А ось боролася вона з нежіночою завзятістю та силою. Морячки при цьому намагалися не сильно її пом'яти. Тому бій погрожував затягнутися.

— Що тут відбувається? — запитали за спиною Ліїн.

Хлопчик знову підскочив, потім обернувся, засяяв усмішкою, побачивши капітана, і заявив:

— Продажну жінку виганяють.

— Ага, — сказав Велівера.

— Когось ця краля мені нагадує, — заявив Марк, що стояв поруч із ним.

— Ага, — повторився капітан і задумливо потер пальцями підборіддя. — Нагадує… Стояти! — гаркнув він, коли жінку вкотре заштовхали на трап.

Моряки завмерли, а вона від несподіванки впала їм на голови і знову залаялася, спочатку баском, а потім, ніби схаменувшись, неприємним писклявим голосом.