Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– І я теж уявляю! – запевнила Оріндей.

– І я! – підтакнула Кірен.

– І тому досить ревти! – дещо не в тему заявила Люсіль, проте її це анітрохи не бентежило. – А то ще розмажеш макіяж! – стурбовано додала вона. – Він, звичайно ж, магічний, й тому дуже й дуже стійкий! Але ти так ревеш й так ошаленіло-завзято треш пальцями та долонями по обличчю, що мені усе одно страшно!

– Ох, перепрошую, я не навмисно, вибачте, – шморгнувши носом, пробелькотіла Ганхілда і тут же пообіцяла: – Я більше не буду.

От тільки пообіцяти, звичайно ж, виявилося простіше, ніж виконати. Щойно Ганхілда знову побачила себе в дзеркалі, ридання знову підступили до горла. Вона стільки років мучилася комплексом неповноцінності через потворні окуляри з товстими лінзами, а її, виявляється, підло обманювали...

Її підло обманювали усі: і тітка, і її чоловік, і усі до одного лікарі, і, цілком можливо, також і кузини та кузени.

За що вони з нею так? Адже вона не зробила їм нічого поганого. Ніколи нічим не образила.

Ніколи ні словом, ні півсловом не дорікнула що до грошей, хоча й знала, що сімейство тітки живе і процвітає переважно за її кошти. Навпаки, завжди усьому намагалася допомогти. Про щоб її не попросили, намагалася догодити, ніколи й нічого при цьому не просячи для себе. Окрім дозволу показатися черговому лікареві-окулісту. Точніше, черговому лікарю-шарлатану.

«Якщо, звичайно ж, усі ті, кого тітка представляла мені як лікарів-окулістів, взагалі були лікарями» – подумки гірко посміхнулася дівчина.

Щоб нарешті угамувати сльози, Ганхілді довелося зробити кілька глибоких вдихів та видихів.

Ельжбета тим часом відправила додому майстринь, оскільки хотіла поговорити зі своєю підопічною наодинці.

– Ганхілдо, я хотіла б попросити вас бути дуже обережною, – почала вона одночасно і з найголовнішого, і з далека.

– Так, звичайно ж, я буду обережною, я розумію, – часто закивала дівчина.

– Боюся, що ні, ви не усе розумієте, – зі співчутливою усмішкою заперечила Ельжбета, яка з того самого моменту, як звернула свою увагу на дівчину, думала над тим, як би коректніше повідомити їй про те, що смерті їй бажає не хто інший, як тітка, яка виростила і виховала її. – Я зацікавилася вами та подбала про потужний лікарський артефакт не тільки з доброти душевної, а й тому, що хотіла вам наглядно продемонструвати те, що… – вона замовкла, даючи можливість своїй підопічній самій дійти до необхідних для її виживання висновків.

І підопічна не розчарувала.

– Що мене усе моє життя обманювали? – із гіркою іронією скоріше констатувала, ніж уточнила дівчина.

– Так, саме це, – кивнула Ельжбета. – І ще дещо… – передчуваючи новий потік сліз, вона важко зітхнула. – Я підозрюю, що вас відправили на цей відбір… саме на цей відбір, – з багатозначним натиском на останньому слові, повторила вона і знову зітхнула, – щоб отримати можливість позбутися вас, не втративши при цьому права на вашу спадщину, – скоромовкою вимовила вона й поспішила до дівчини, щоб упіймати її, якщо в неї від подібної новини раптом підкосяться ноги.

Проте поспішило, даремно.

У її підопічної не тільки не підкосилися ноги, вона навіть здивованою або особливо засмученою не виглядала.

– Гадаю, ви маєте рацію, – спокійно констатувала Ганхілда. – Навіть не гадаю, а знаю. Із самого початку знала. І усе одно з радістю поїхала на цей відбір, – з кривою усмішкою додала вона.

– З радістю?! – Здивовано вигнула брови Ельжбета.

– Ні, ні, мене ніхто не бив, не домагався, – заперечливо похитала головою дівчина, – і не ображав. Принаймні, у вічі мені ніхто ніколи нічого образливого жодного разу не сказав. Мене не морили голодом та холодом. Прислужницею у власному будинку я теж не була. Просто… як же ж вам це пояснити? Просто я жила практично ув’язненою у чотирьох стінах. Щоправда, свою кімнату я ​​могла залишати. І гуляти у саду мені ніхто не забороняв. Але на цьому усе. Далі ні-ні. Уж повірте мені, я намагалася, причому не раз і не два, а кілька десятків разів, – сумно посміхнулася Ганхілда. – Однак знову й знову натикалася на невидиму стіну. Тітка, звичайно ж, пояснювала наявність пологу, що обмежував мої пересування, турботою про мене. Тому що, я мало того, що нездатна постояти за себе домашня дівчинка, так ще й майже сліпа, – з явною іронією у голосі вимовила вона.

– Еге ж, еге ж, та ще турбота! – погодилася Ельжбета. – Я б від такої турботи теж куди завгодно втекла б! А як вона, до речі, уся така дбайлива, пояснила відряджання нездатної постояти за себе майже сліпої, домашньої дівчинки на відбір до Високого лорда, дружини та нареченої якого мруть як мухи?

– Знову ж таки турботою про мене, – посміхнулася дівчина. – Мені запропонували, перш ніж зіпсувати собі життя у монастирі, хоча б спробувати знайти собі чоловіка. І я погодилась.