Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Прокинувшись, Ґольдмунд побачив, що Ліза зайнята своїм чорним волоссям. Він дивився на неї якийсь час, розсіяний і напівсонний.

– Ти вже не спиш? – сказав він нарешті. Вона різко повернулася до нього, наче перелякана.

– Я мушу йти, – сказала вона дещо пригнічено і зніяковіло. – Я не хотіла тебе будити.

– Ну, я прокинувся. Але хіба ми мусимо кудись поспішати? Ми ж бездомні.

– Я – так, – сказала Ліза. – А твоє місце в монастирі.

– Я більше не живу в монастирі, я такий, як і ти, сам-один і не маю жодної мети. Я піду з тобою, звичайно.

Вона подивилася вбік:

– Ґольдмунде, тобі не можна зі мною. Я мушу повернутися до свого чоловіка; він поб’є мене за те, що цілу ніч я була відсутня. Я скажу, що заблукала. Але він, звісно, не повірить.

В цю мить Ґольдмунд згадав, що Нарцис попереджав його про це. Так воно й трапилось. Він підвівся і подав їй руку.

– Я помилився, – сказав він, – я думав, ми будемо разом. А ти й справді хотіла залишити мене спати і піти, не попрощавшись?

– Ну, я думала, ти розсердишся і, можливо, поб’єш мене. Те, що мій чоловік б’є мене, що ж, так вже склалося. Але мені не хотілося б отримати стусанів ще й від тебе.

Він міцно тримав її за руку.

– Лізо, – сказав він, – я не битиму тебе, ні сьогодні і взагалі ніколи. Може, тобі краще піти зі мною, а не з чоловіком, який б’є тебе?

Вона різко смикнула, щоб звільнити руку.

– Ні, ні, ні, – заскімлила вона. І відчувши, що її серце не прагне його, що їй миліші лупні від іншого, ніж добрі слова від нього, він відпустив її руку, і вона заплакала. Але відразу ж побігла. Закривши руками мокрі очі, вона втікала. Він не сказав більше нічого, просто дивився їй услід. Йому було шкода її, бачачи, як вона поспішає скошеними луками, звана якоюсь силою, невідомою силою, про яку він мав подумати. Йому було шкода її, але й самого себе теж було трохи шкода; йому, очевидно, не пощастило, самотньо і якось безглуздо сидів він тут, покинутий невдаха. Однак він усе ще почувався втомленим і хотів спати, ще ніколи він не був таким виснаженим. Втім, посумувати можна буде й потім. Він знову заснув і отямився тільки тоді, коли почало припікати сонце.

Нарешті він відпочив; швидко піднявся, збігав до струмка, вмився і напився. На нього знову накотилися спогади, з цієї ночі кохання безліч картин, безліч солодких ніжних почуттів пахли незнаними квітами. Він був занурений у них, бадьоро вирушаючи в дорогу, пережив усе ще раз, смакував, принюхувався і промацував усе ще й ще. Скільки мрій здійснила для нього ця чужа смаглява жінка, скільком пуп’янкам дала розпуститися, скільки цікавості й туги вгамувала і скільки нової пробудила!

А перед ним лежало поле і луки, висохлі перелоги і темний ліс, за ним, мабуть, підуть садиби і млини, село, місто. Вперше світ відкрився перед ним, відкрився й чекав, готовий його прийняти, дарувати йому добро і завдавати болю. Він уже не учень, що дивиться на світ через вікно, його мандрівка – це вже не прогулянка, що незмінно закінчується поверненням. Цей великий світ став тепер реальним, він був його частиною, в ньому ховалася його доля, у них було спільне небо, спільна погода. Він був маленьким у цьому великому світі, дрібний, мов заєць або комаха, йшов він крізь його блакитно-зелену неозорість. Тут жоден дзвін не кликав вставати, йти до церкви, на заняття чи на обід.

Ох, як же він зголоднів! Півбуханця ячмінного хліба, горнятко молока, борошняний суп – які казкові спогади! Він був голодний, як вовк. Ідучи повз ниву, колоски на якій наполовину дозріли, він вилущував їх пальцями і зубами, жадібно перемелюючи дрібні клейкуваті зерна, зривав їх ще і ще, набив колоссям повні кишені. А потім він знайшов ліщину, ще зовсім зелені горіхи, і з неабияким задоволенням розкушував тверді шкаралупки; їх він теж набрав про запас.

Знову почався ліс, ялиновий упереміш з дубами і ясенами, крім того, тут було достобіса чорниці, тут він зробив зупинку, попоїв і освіжився. Серед тонких жорстких лісових трав росли блакитні дзвіночки, пурхали коричневі сонячні метелики і зникали в примхливому бравому польоті. У такому лісі жила свята Женев’єва, історія про неї завжди подобалося йому. О, як би він хотів зустрітися з нею! Або нехай це буде скит зі старим бородатим самітником у землянці або в курені. А може, в цьому лісі живуть вуглярі, він із задоволенням привітав би їх. Нехай будуть навіть розбійники, йому вони нічого не заподіють. Гарно було б зустріти хоч якихось людей. Але він, звичайно, знав: можна довго йти лісом, сьогодні, завтра і ще кілька днів і не зустріти нікого. І з цим доведеться змиритися, якщо так було призначено. Не варто багато думати, нехай все буде так, як має бути.

Він почув, як стукає дятел, і спробував підкрастися до нього; він довго марно намагався побачити його, нарешті це йому все-таки вдалося, і він якийсь час спостерігав, як птах, приліпившись до стовбура, старанно вистукував по ньому, рухаючи голівкою туди-сюди. Шкода, що з тваринами не поговориш! Було б гарно покликати дятла і сказати йому щось привітне, дізнатися про його життя на деревах, про його працю і про його радощі. Або якби можна було перетворюватися! Він пригадав, як іноді в години дозвілля малював грифелем на дошці різні фігурки, квіти, листя, дерева, тварин, голови людей. Цим він часто подовгу бавився, а часом, як маленький Господь Бог, створював химерних істот: горщикові для квітів підмальовував очі і рота, гілку з пучками листя перетворював на фігури, дерево увінчував головою. Граючи в цю гру, він часто годинами бував щасливий і зачарований, міг чаклувати, проводив лінії, з нетерпінням спостерігаючи, що ж вийде з розпочатої фігури: листочок дерева, голова риби, хвіст лисиці чи брова людини. Ось так би вміти перетворюватися, подумав він, як ті грайливі лінії на дошці! Ґольдмунд залюбки став би дятлом, може, на день, може, на місяць, жив би на верхівках дерев, бігав би високо по гладких стовбурах, сильним дзьобом довбав би кору,