Читати книгу - "Суперниця , Ірина Романенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ярослав
- Чорт! Як я міг залишити їх на самоті?! Дурень. Я вичавлював газ з такою силою, що педаль от-от пробила б підлогу. Ось її будинок. Я залітаю в під’їзд, біжу до дверей і стукаю з такою силою, що сусіди, здається, викличуть зараз поліцію.
- Емма ти там? Відкрий!
Вже через декілька секунд двері відчиняються і переді мною стоїть налякана Емілія.
- Щ-що сталося??
Нічого не сказавши я просто притиснув її до себе.
- Слава Богу.
- Яр! Я ще раз питаю! Що сталося??
- Я зайду?
- Звісно.
Щось було не так. Я відчував це. І як тільки я повернув голову в бік кухні, я побачив його. Цього виродка, який сидів і пив чай.
Помітивши мене, він бридко усміхнувся.
- Ну привіт. Ярослав.
Емілія
Ми з Михайлом так і стояли на сходах біля мого під’їзду і я не могла зрозуміти чи справді мені привидівся Ярослав? Чи він десь поряд?
- Не запросиш мене на гарячий чай?
Я знову перевела погляд на Михайла.
- Так, звісно.
Вже коли ми всілися на кухні, я помітила, як тісно тут поруч з ним. Він мав широкі плечі і здавався таким великим для моєї маленької кухні.
- Тобі зручно тут?
- Мілка! Я все своє життя провів на таких кухнях.
- Не солодким було твоє життя.
- Чого було? Воно й зараз таке.
- Розкажеш, як пройшли роки твого життя після дитячого будинку?
На цьому питанні він помітно скривився і відвів погляд.
- Давай краще поговоримо про тебе.
Дивно. Чому він не хоче про це говорити? Невже сталося щось надто болісне і неприємне, таке чим він не хоче ділитися навіть зі мною?
- Ну, що я? Пам’ятаєш того тренера, який приходив до нас?
У відповідь він лише хмикнув.
- Після дитячого будинку він дав мені прихисток і дозволив жити в спортзалі.
- Тобто? Як там можна жити?
- Він виділив мені комору і прибрав звідти весь мотлох. Поставив ліжко і все інше необхідне. Потім коли я знайшла роботу, то взяла в оренду цю квартиру. Продовжила займатись спортом і от нещодавно брала участь у нелегальних боях.
На цих словах його очі дивно заблищали.
- Цікаво. І з ким ти билася?
Я не встигла договорити, як в двері почав хтось тарабанити з такою силою, що я здригнулася.
Михайло вже було встав, але я випередила його.
Відкривши двері, я здивувалася. Переді мною стояв Ярослав.
- Щ-що сталося??
Він раптом міцно притиснув мене до себе.
- Слава Богу.
Я втиснулась руками в його груди і трохи відпихнула, щоб поглянути йому в очі.
- Яр! Я ще раз питаю! Що сталося??
- Я зайду?
- Звісно.
Ярослав був настільки стривоженим, що здавалося от-от і він почне рвати на собі волосся.
- Ну привіт. Ярослав.
Мені не сподобалося те, як вони дивилися один на одного. Так, наче зараз повпиваються один одному в горлянки Так наче вони вже знайомі… Але де вони могли познайомитися?
- Яр знайомся це Михайло. Мій друг дитинства.
- Михайло це Ярослав.
- Було дуже приємно познайомитись, та думаю, мені вже пора йти.
Весь цей час Яр пропалював Михайла поглядом і скрипів зубами.
- Так, звісно.
- Михайло. Можна тебе на пару слів?
Нарешті видавив з себе Ярослав.
- Так.
Вони вийшли на вулицю і я лише через вікно могла спостерігати за їхньою розмовою.
Судячи з виразів їх обличчя вона була не з самих приємних. Цікаво про що вони там говорять?
Як тільки вони розійшлися, я побачила, що Ярослав зайшов у мій під’їзд. Я побігла до дверей і почала чекати. Та напевно не так на нього самого, як на відповіді. Як тільки я зустріла його, в голові відразу закрутилося стільки питань і не на одне з них він поки не відповів.
В двері знову подзвонили..
- Доставка піци.
- Що? Яка піца? Я нічого не замовляла.
Та як тільки хлопець навів на мене пістолет, я зомліла. Набравши повітря в груди, хотіла покликати Ярослава та от тільки…
- Ярослава хочеш покликати? А він зараз не може підійти.
- Що ви з ним зробили?
- Ну знаєш… Твій Ярослав займався не зовсім законною діяльністю і його заарештували як це буває з усіма злочинцями.
- Навіщо вам я?
- Менше питань. Шевели ніжками.
Ми вийшли з дому і я побачила поліцейську машину. Ні… Це була не поліція. Точно не вона. Машина без номерів, Яр сидів там непритомний. Я рвонула вже було до нього, як мене смикнули за волосся.
- Чому він непритомний?!
- Напевно чинив опір співробітникам правоохоронної діяльності.
Звісно. Правоохоронна діяльність з автоматами.
Мене посадили в машину нічого не сказавши.
- Куди ми їдемо?
- Чим більше питань ти задаєш тим більше пам’яті треба буде тобі стерти, а знаєш як зазвичай стирається пам’ять?
- Ні…
Удар. І я хапаюсь за ніс з якого рікою тече кров.
- Виблядок!
За кермо раптом сів ще один чоловік. Глянувши на мене він загарчав.
- Ти що зробив ідіот?! Він сказав привезти її живою.
- Від зламаного носа ще ніхто не помирав.
- Скажеш це йому, коли будеш віддавати дівку.
Ми зрушили з місця. Їхали довго. Через все місто. В носі щипало, а від болю на очах виступили сльози. Та я не заплачу. Не перед ними.
Думай Емма! Думай! Боргів у мене не було. Ворогів також. Хоча… Невже це все Макар? Ні. Точно ні! Занадто тонка кишка для цього. Можливо це вороги Ярослава? Як звідси втекти?
Треба вичекати момент. От ми проїжджаємо мимо лісу.
- Зупиніть. Я хочу в туалет.
- Зупинок не буде.
- Що ж. Тоді вам доведеться міняти новенькі чохли.
- Чорт.
Машина різко зупинилася.
- В тебе п’ять хвилин. Кабан іди з нею.
- Він мені носа зламав. Гляди і вб’є через дрібничку. Давайте краще ви підете зі мною?
Він невдоволено загарчав.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суперниця , Ірина Романенко», після закриття браузера.