Читати книгу - "Обережно: міфи!"

— «Декарт», Б. Франклін — «Дон Кіхот», С. Адамс — «Дюма». Належність їх до квадри «Ал ьфа» — квадри демократів — визначила демократичність характеру закладених ними основ державного устрою в США... Жовтневу революцію й державне будівництво в СРСР здійснювала квадра «Бета»: В. І. Ленін — «Македонський», Л. Д. Троцький — «Гамлет», М. І. Бухарін — «Єсенін», Й. В. Сталін — «Горький», В. В. Молотов — «Гамлет» (до речі, А. Гітлер та Б. Мусолліні теж належали до цієї квадри. — М. Л.)... В історичному плані панування квадри «Бета» характеризується створенням централізованих, інколи диктаторських, деспотичних режимів, підпорядкованих єдиній меті, в яких людина не є вільною особистістю та самостійною цінністю. Світосприйняття у квадрі «Бета» — песимістичне й поєднується з прагматичними устремліннями... Теорія, сформульована першою квадрою (Маркс та Енгельс належали саме до цієї квадри. — М. Л.), будучи прийнятою другою на озброєння, костеніє, спрощується, стає догмою. Для почерку другої квадри завжди характерне створення потужних централізованих держав, імперій з розвинутим бюрократичним апаратом, обов’язковою ідеологією та регламентацією життя населення [тож не дивно, що більшовицька влада, наголошував Є. Габрилович (згад. пр. — с. 342), заповзялася «регулювати все — бажання, гнів, розчулення, гріхи і каяття. Проникла в кімнати, у совість, у правду, під ковдри...» — М. Л.)... Пошук ворога для другої квадри — улюблена тема...» Та якщо вже час цієї квадри минув, поразка тоталітарного режиму «неминуча». Саме тому «в колишньому СРСР... та в інших країнах, що стали на шлях соціалізму, за законом змінюваності квадр, неминуче приходить до влади квадра «Гама» з її демократичними методами керування... Та, напевне, настане черга й четвертої квадри (саме до неї належить Україна — «Доктор Ватсон». — М. Л.) — із відповідним їй культом стабільності та духовності».(обратно)

62 На такому ж недбалому ставленні до проблеми самовизначення виховується й майбутня російська еліта. У солідному (540 с.) підручнику для вузів (Ильин, 1999) хоча й визнається, що «етнос має святе право на свій уклад життя», але в Росії, повчає студентів поважний професор (с. 529), де існують «176 етносів, але одна нація», той самий етнос «не може вимагати права на державне самовизначення. Росія — не Африка. У ній — єдина нація... етнічною підкладкою якої виступає універсальний російський суперетнос...» Тому — «щоб уникнути тотальної різні» — про оге «святе право» жодному зі 176 етносів краще й не згадувати, бо, переконує автор (там само. — с. 392–393), «політичний лозунг про право націй на самовизначення, крім кон’юнктури, нічого не несе, він нічого не стверджує і не вирішує». А те, що із влаштуванням такої різні «братній» центр не завагається, не викликає найменшого сумніву...

(обратно)

63 Така ж назва тривалий час побутувала навіть у офіційних партдокументах найвищого рівня — див., наприклад, «Резолюції» XII з’їзду РКП(б) (Двенадцатый... — 1923. — с. 644).

(обратно)

64 У 20–х числах травня «до Севастополя прибула делегація моряків» найбільш отруєного більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного — бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули «кронштадтським заколотом» — криголаму більшовицького режиму. А от моряків Чорноморського флоту довести до такого ступеня одурманення новітнім комунарам ніяк не вдавалося, тож і покликали на поміч балтійців, розраховуючи — і небезпідставно — що слову «братішок» вперті чорноморці повірять більше, аніж лементуючим закликам штатних більшовицьких пропагандистів.

(обратно)

65 Він, звичайно, був не єдиним, хто «охрестив» тих «визволителів» таким найменням: зокрема, й автори статті «Тактика выжженной земли» (Алексеенко... — 1995), розповідаючи про перебіг «неоголошеної війни», яку впродовж чотирьох років вів російський Чорноморський флот супроти Військово–морських сил України, також вживають цей термін: «На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, однак картина, що постала після відходу флоту, — гірке свідчення того, що відходили аж ніяк не “стратегічні партнери”...»

(обратно)

66 Після бою 29 січня 1918 р.

(обратно)

67 Це визнавали й самі більшовики, однак доволі своєрідно, намагаючись і на цьому «наварити» собі бодай якийсь політичний капітал. «Діалектика життя полягає в тому, — розтлумачував молодому “резервові партії” В. Затонський (1926. — с. 33–34) один із засновників КП(б)У, яку, до речі, навіть відомий партійний історик М. Попов (1933. — с. 12) небезпідставно вважав “партією російського та русифікованого пролетаріату (виділено М. П. — М. Л.)”, — що фактично ті самі червоногвардійці, які ненавиділи Петлюру, а разом з ним усе українське, ті самі, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене — вони, а не Грушевські будували Радянську Україну... оті, хто за українське слово розстрілював, — от хто фактично збудував Україну»...

(обратно)

68 Згодом, закріпившись в Україні, російські більшовики повели рішучу боротьбу за «українізацію пролетаріату» і досягли в цьому відчутних успіхів. У політичному звіті ЦК КП(б)У XI з’їздові генсек С. Косіор доповідав (Одинадцятий... — 1930. — с. 59), що тільки з 1926 по 1929 р. «питома вага українців серед робітників і службовців зросла від 50 до 57 %... За результатами нещодавно (у лютому 1930 р.) проведеного Наркомпраці перепису, у складі всіх спеціалістів, що працюють в Україні, українців 48,6 %, росіян 25 %, в т. ч. у промисловості — 40 % українців, а у сільському господарстві — 60 %».

(обратно)

69 На відшматованих українських землях Москва повела себе, як пріснопам’ятна лисиця у заячій хаті, переінакшуючи усе на свій російський штиб. У написаній ще в 1928 р. статті про стан українців у РРФСР, яка побачила світ лише через 67 років, нарком освіти УРСР М. Скрипник (1995) наводить, зокрема, такий приклад: «В Таганрозькому окрузі, де мається 71