Читати книгу - "Господиня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відчуття, що наді мною завис дамоклів меч, занадто сильне — я не можу зволікати. Треба покінчити з усім несуттєвим, а тоді розслаблятися. Як можна бути щасливою, коли над тобою тяжіє таке важке завдання? Задоволення настільки спотворене, що аж болюче.
Я відвертаюся, і Джаред востаннє стискає мою руку. Проминаю Дока — він тихо похропує на останньому ліжку. Виходжу в південний коридор — і мене захлистує відчуття сюрреальності.
Хто б міг подумати, що мені знову доведеться ходити тут у темряві! Останній раз здавався таки останнім. Розумом я усвідомлюю, що мета наша полягала саме цьому: аби я знову могла збудитися, підвестися з ліжка, попрямувати в печери. Але зараз я почуваюся неможливо, дивно, неправильно.
Коридор довгий і трохи лячний — а Ванду він уже давно не лякав.
Я швидко ступаю, а мозок квапливо підшукує слова, які я скажу Іянові. Чи він уже прокинувся? Чи варто мені постукати? Не пам’ятаю, чи зачинила Ванда двері, коли пішла геть.
В уяві постає Іян: розкидав руки й ноги, як завжди уві сні, чорне волосся розкучмане, бліді повіки стулені. Із заплющеними очима його уявляти легше. Боюся зазирнути в його блакитні очі, боюся прочитати там біль, і злість, і звинувачення, на які я заслуговую.
Я прискорюю ходу — вже ледь не біжу. Треба заскочити його, поки він іще не прокинувся. Мені потрібно бодай кілька секунд — просто поглянути на його обличчя, перш ніж він оговтається і зненавидить мене. Вилітаючи на ясно освітлений майдан, я вже не стримую бігу. Я тут уперше і втисячне, думаю я — і налітаю на Іяна.
Він інстинктивно хапає мене за руку, щоб я не гримнулась на землю. На його вустах розцвітає усмішка.
І застигає. Наче вражений струмом, він відпускає мою руку.
Хоча я нічим не відрізняюся від Ванди (якщо не посвітити промінцем у зіниці, навіть очі не здатні мене зрадити), очевидно, що Іян про все здогадався. З тої секунди, коли торкнувся мене, — просто усмішка почала розцвітати, перш ніж мозок утямив переміну.
Іян відступає на крок, досі усміхаючись, хоча в обличчі його більше немає радості. Застигла усмішка на обличчі трупа, яку недомалював візажист у похоронному бюро.
Ми не відриваємо одне від одного очей.
Не знаю, скільки минає часу. Щосекунди Іянова усмішка стає дедалі боліснішою — я просто не можу витримати. Нарешті я вичавлюю перші-ліпші слова, які спали мені на думку:
— З Вандою все гаразд. Вона в контейнері. Ми знайдемо для неї тіло. З нею все буде добре. Добре. Все добре… — голос мій уривається. Не голос — шепіт.
Іянове обличчя розслабляється. Більш-менш. Зникає застигла усмішка, кутики вуст опускаються. Крига у блакитних очах тане. Та водночас Іянове обличчя напружується по-новому. Навколо очей залягають зморшки. Чорні брови сходяться на переніссі в одну лінію.
Він мовчить. Ми знову дивимося в очі одне одному, одначе вже не так нерухомо й холодно.
Руки так і тягнуться до Іяна — втішити. Я вже здійняла руку — та вона впала. Стискаю долоні в кулаки.
І він тягнеться до мене. Нахиляється — і різко відхиляється. Тричі, а ми не відриваємо одне від одного очей.
Зараз він кине мені в обличчя звинувачення: «Ти змусила її страждати через мене. Як низько! Ти знала її слабкості й уміло їх використала. Дозволила їй пожертвувати собою. Та в ній людського було стократ більше, ніж у тобі!»
І це все правда. Я не заперечуватиму. Визнаю провину.
Проте Іян мовчить.
Стримується — заради Ванди, адже знає, що вона б такого не схвалила? Чи просто виявляє чемність — як до незнайомця?
А Іян усе мовчить, і мені здається, що він утратив мову. Просто для болю, який зараз світиться в його очах, немає слів.
— Хочеш… до неї? — запитую я.
Він нічого не каже, але вираз в очах змінюється. Біль перетворюється на… ніяковість. Рука злітає — і знову падає.
— Вона у Дока, — бурмочу я. І розвертаюся в напрямку південного тунелю.
Наче показуючи дорогу, роблю крок. Він смикається мені навздогін.
І досі боком я пірнаю в темряву. Іян прямує за мною, і тепер його крок упевненіший. У темному коридорі я нарешті повертаюся до нього спиною. Ступаю легенько, дослухаючись до Іянових кроків позаду. Вони стають твердішими, Іян прискорює ходу. За кілька секунд це я вже маю наздоганяти його.
В темряві набагато легше. Наче Іян заплющив очі. Рухаємося ми мовчки, але ця мовчанка не тисне. Колись я здавалася йому невидимкою, проте я все одно завжди була поряд. І зараз я знову почуваюся невидимкою.
— Я не встигла її зупинити, — кажу я, коли ми вже подолали, мабуть, із півмилі.
На диво, після невеличкого вагання Іян відповідає:
— А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Господиня», після закриття браузера.