Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Після тривалих суперечок вони погодилися надіти свої зелені кільця («Ми надінемо їх для безпеки, – сказав Діґорі, – щоб ти не забула, яке кільце на твоєму пальці»), взятися за руки й стрибнути. Але як тільки їм здасться, що вони наближаються до кабінету дядька Ендру або навіть до власного світу, Поллі крикне «Міняй кільце», і вони скинуть зелені кільця й надінуть жовті. Діґорі хотів сам крикнути «Міняй кільце», але Поллі не погодилася.

Вони наділи зелені кільця, взялися за руки й знову вигукнули: «Раз, два, три – стрибаймо!» Тепер це спрацювало. Дуже важко переказати словами, як усе відбулося, бо відбулося все дуже швидко. Спочатку вони побачили, як на темному небі з’явилися спалахи світла. Діґорі досі переконаний, що то були зірки, й навіть присягається, що бачив, як Юпітер потемнів – потемнів так, що стало видно його супутник. Але майже відразу вони побачили ряди дахів і димарі над ними, побачили собор Святого Павла й зрозуміли, що то Лондон. Але вони дивилися на все крізь стіни будинків. Потім вони побачили дядька Ендру, якогось туманного й схожого на тінь, але він ставав чимраз чіткіше видимим, так ніби входив у фокус. Але перш ніж він перетворився на реального чоловіка, Поллі крикнула: «Міняй кільце», – і вони змінили кільця, й наш світ відійшов і розтанув удалині, наче сон, а зелене світло вгорі сяяло дедалі яскравіше, аж поки їхні голови вистромилися з озерця й вони вибралися на берег. І їх оточив ліс, зелений, світлий і тихий, як завжди. Та пригода забрала не більше хвилини.

– Усе гаразд, – сказав Діґорі. – А тепер пориньмо у світ пригод. Будь-яке озерце згодиться. Ходімо. Спробуймо оце.

– Зупинись! – сказала Поллі. – Ми ж ніяк не позначили своє озерце.

Вони подивились одне на одного і зблідли, коли зрозуміли, якої жахливої помилки мало не припустився Діґорі. Бо в цьому лісі було багато озерець і всі однакові, й дерева були всі однакові, тож якби вони бодай раз залишили позаду озерце, яке вело до нашого світу, ніяк його не позначивши, то їхні шанси знайти його становили б один до сотні.

Руки в Діґорі тремтіли, коли він розгорнув складаний ножик і вирізав довгу смужку торфу на березі озерця. Земля (який то приємний запах!) мала густий брунатно-червоний колір і була добре видима на зеленому тлі.

– Добре, що один із нас зберіг трохи здорового глузду, – сказала Поллі.

– Не базікай, – урвав її Діґорі. – Ходімо, я хочу поглянути, що ми знайдемо в іншому озерці.

Поллі відповіла йому досить гостро, а його відповідь була ще різкішою. Суперечка тривала кілька хвилин, але було б нудно переказувати її тут. Ми перескочимо до тієї миті, коли вони, слухаючи, як калатають їхні серця, і з досить переляканими обличчями стояли на березі невідомого озерця, надівши жовті кільця, трималися за руки й знову промовили: «Раз, два, три – стрибаймо!»

Хлюп! Їхня спроба знову не спрацювала. І це озерце виявилося мілкою калюжею. Замість добутися до нового світу вони лише намочили ноги й забризкали себе до пояса вдруге того ранку (якщо це був ранок: схоже, що в Лісі- між-світами час був завжди однаковий).

– Прокляття! – вигукнув Діґорі. – Що ми тепер зробили не так? Ми ж наділи жовті кільця, як годилося. Дядько сказав, що жовті кільця призначені для повернення у світ.

А правда була в тому, що дядько Ендру, який нічого не знав про Ліс-між-світами, мав хибне уявлення про кільця. Жовті кільця не були кільцями, спрямованими «назовні», а зелені – кільцями, спрямованими «додому»; принаймні в тому розумінні, як він собі уявляв. Речовина, з якої були виготовлені обидва різновиди кілець, походила з лісу. Речовина жовтих кілець мала силу притягувати вас у ліс. То була речовина, яка прагнула повернутися до свого місця, до місця між світами. Але речовина в зелених кільцях прагнула покинути своє місце; тому зелене кільце виводило вас із лісу у світ. Дядько Ендру, як бачимо, працював із речами, яких він по- справжньому не розумів; так працюють більшість чаклунів. Звичайно, Діґорі, теж не усвідомлював собі істину добре, принаймні на той час. Та коли вони обговорили все, то вирішили спробувати зелені кільця на новому озері, щоб подивитися, що з цього буде.

– Я готова, якщо ти готовий, – сказала Поллі.

Але вона сказала це тому, що була тепер переконана, що жодне з кілець не працюватиме в іншому озері і їм немає чого боятися, крім нового сплеску. Я не зовсім переконаний, що Діґорі не мав того самого відчуття. У всякому разі, коли вони обоє наділи зелені кільця й підійшли до краю води, знову тримаючись за руки, вони були набагато веселішими й менш урочистими, аніж першого разу.

– Раз, два, три – стрибаймо! – сказав Діґорі.

І вони стрибнули.

Розділ 4

Дзвін і молоток

Цього разу сумніватися в силі магії не було підстав. Вони летіли вниз і вниз, спочатку крізь темряву, а потім крізь якісь туманні й розкручені форми, які могли бути чим завгодно. Потім посвітлішало і несподівано вони відчули, що стоять на чомусь твердому. Через мить усе ввійшло в фокус і вони змогли роззирнутися навколо.

– Яке дивне місце! – сказав Діґорі.

– Мені воно не подобається, – сказала Поллі, затремтівши всім тілом.

Що вони помітили насамперед, то це світло. Воно не скидалося ані на сонячне світло, ані на електричне світло, ані на світло від ламп або свічок, ані на будь-яке інше світло, що його вони досі бачили. Воно було тьмяне, червоне й аж ніяк не веселе; рівномірне й не блимало. Діти стояли на рівній, брукованій поверхні серед височезних будівель, але даху над головою в них не було. Вони стояли на подвір’ї чи чомусь такому. Небо було дуже темним – густо-синім, дуже близьким до чорного. У того, хто бачив таке небо, виникав сумнів, чи може взагалі існувати світло.

– Погода тут якась кумедна, – сказав Діґорі. – Схоже, ми прибули сюди саме перед бурею або перед затемненням сонця.

– Мені це не подобається, – сказала Поллі.

Обоє, не розуміючи, чому вони так роблять, розмовляли пошепки. І хоч не було причини триматися за руки після стрибка, вони досі не відпускали одне одного.

Подвір’я, на яке вони опустилися, оточували височезні стіни з великими вікнами, вікнами без шибок, крізь які не видно було нічого, крім чорної темряви. Нижче виднілися арки на стовпах, роззявлені у чорному позіху,