Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не дивися! — загарчав на неї низький голос.
— Я… я… я… — схлипувала Ар’я.
Старий струснув її так сильно, що застукотіли зуби.
— Стули пельку та заплющ очі, хлопче.
Глухо, наче здалеку, вона почула… якийсь звук… тихе зітхання, наче видихнув мільйон людей відразу. Пальці старого, твердіші від заліза, вп’ялися їй у плече.
— Дивися на мене. Ось так, малий, дивися на мене. — Подих його відгонив кислим вином. — Згадав мене, хлопче?
Зрештою спогади збудив сморід. Ар’я побачила засмальцьоване, заяложене волосся, залатаного та запиленого чорного кобеняка на покручених плечах, суворі жорсткі очі, що скоса примружилися на неї. І раптом згадала чорного братчика, що приходив до батька.
— Упізнав, еге ж? Ото розумник. — Він сплюнув. — Тут усе скінчено. А ти підеш зі мною і припнеш язика.
Щойно вона спробувала відповісти, як нічний вартовий струснув її ще раз, сильніше.
— Припнеш, кажу.
Майдан потроху порожнів. Люди поверталися до своїх занять, натовп розсіювався. Та байдуже — Ар’їне життя скінчилося. Заніміла, вона посунула поруч з… так, Йореном. Його звуть Йорен. Вона не бачила, як він знайшов Голку, але чорний братчик пхнув їй меча до рук.
— Аби ж ти вмів його тримати, хлопче.
— Я не… — почала була вона.
Але Йорен пхнув її у пройму дверей, вхопив брудною рукою за волосся та скрутив, відкидаючи голову назад.
— …не надто розумний хлопець, га? Ти це хотів сказати, га?
В іншій руці чорного братчика з’явився ніж.
Коли лезо блиснуло коло обличчя, Ар’я навіжено сахнулася назад, вивертаючи голову на всі боки, але він тримав її за волосся залізною рукою так, що шкіра на голові трохи не лускала. На вустах вона відчула солоний смак сліз.
Бран VII
Найстарші були вже дорослі чоловіки — сімнадцяти чи вісімнадцяти років від дня своїх іменин. Одному було добряче за двадцять; решта — молодші, років шістнадцять чи й менше.
Бран дивився на них з балкону башти маестра Лювина, слухав їхні стогони, скрики та лайки. Хлопці билися жердинами та дерев’яними мечами, наповнюючи двір клацанням. Часто-густо стукіт зброї переривався смаковитим ляпасом по тілі, вкритому (чи не вкритому) шкірянкою. Пан Родрік крокував поміж хлопців, червоніючи лицем під білими баками і відчайдушно лаючись на усіх відразу. Бран ще ніколи не бачив старого лицаря таким розлюченим.
— Ні! — вигукував той. — Ні, ні, ні!
— Вони не надто добре б’ються, — з сумнівом у голосі мовив Бран і почухав Літа за вухом. Лютововк краяв зубами чийсь окіст, хрумтів кістками.
— Авжеж, — погодився, глибоко зітхнувши, маестер Лювин. Він дивився крізь велику мирійську трубу зі скельцями, вимірюючи тіні та помічаючи положення комети, що висіла низько у вранішньому небі. — Та якщо дати їм трохи часу… Пан Родрік має рацію — комусь же треба чатувати на мурах. Твій вельможний батько повіз увесь цвіт своєї дружини до Король-Берега, твій брат забрав решту замкової варти, а заразом і усіх хлопців, придатних до служби, на багато верст навколо. Не всі повернуться додому живими. На їхнє місце треба когось знайти.
Бран презирливо подивився на парубків, що пітніли унизу.
— Якби я міг стояти на ногах, то побив би геть усіх.
Він згадав, як востаннє тримав меча у руках, коли до Зимосічі приїжджав король. Меч був дерев’яний, та ним він збив принца Томена з ніг півсотні разів.
— Хай пан Родрік навчить мене битися галябардою. Вона має довге держално, і моїми ногами міг би стати Ходор. Ми вдвох були б одним лицарем.
— Гадаю, це… навряд чи можливо, — зазначив маестер Лювин. — Коли чоловік б’ється, Бране, його руки, ноги та розум мають діяти разом, як одне ціле.
Унизу, в дворі, пан Родрік заволав:
— Як ви б’єтеся, йолопи?! Він тебе «дзьоб», і ти його «дзьоб», наче два гусаки. Відбивай! Захищайся від ударів! Гусаки в бою довго не живуть. Якби мечі були справжні, тобі б одразу відтяли руку!
Хтось із інших хлопців зареготав, і старий лицар стрімко обернувся до нього.
— Хто сміється? Овва, та це ж ти! А й справді, смішно. Це в нас регоче той, хто б’ється, наче їжак!…
— Колись на світі жив лицар, позбавлений зору, — вперто мовив Бран, поки пан Родрік вирував унизу. — Мені розповідала Стара Мамка. Він мав довгу ковіньку з клинками на обох кінцях і крутив її так швидко двома руками, що міг зарубати відразу двох людей.
— Симеон Зореокий, — відповів Лювин, записуючи в книжечку числа. — Коли він втратив очі, то вставив сафіри у порожні очниці. Так розповідають співці. Але, Бране, це тільки оповідка — як ті історії про Флоріана-Дурня. Казка з Віку Звитяжців.
Маестер зацокав язиком.
— Не треба мріяти про нездійсненне. Повернися від снів до дійсності. Бо інакше тільки змучишся.
Згадка про сни збудила спогад.
— Минулої ночі мені знову наснився гайворон. Той, що з трьома очима. Він влетів до мене в опочивальню і наказав піти за ним. Ми пішли до крипти. Там були пан батько, ми розмовляли. Їм було сумно.
— І чому ж?
Лювин саме вдивлявся крізь свою трубу.
— З-за Джона. Здається, це якось стосувалося Джона.
Сон глибоко схвилював Брана — більше, ніж усі гайворонячі сни.
— Але Ходор не хоче до крипти.
Бран бачив, що маестер слухає неуважно. Він підняв очі з-над труби, змигнув.
— Ходор не хоче…
— Сходити униз, до крипти. Коли я прокинувся, то наказав йому знести мене донизу — подивитися, чи й справді там є батько. Спершу він не розумів, що я кажу, але я казав «іди туди», «іди сюди», і так ми дісталися сходів. Але вниз він не пішов. Став на верхніх сходинках і казав «Ходор» так, наче злякався темряви. Але ж у мене був смолоскип. Я так розсердився, що трохи не дав йому ляща по голові, як завжди робить Стара Мамка.
Бран побачив, що маестер хмурить брови, й додав поспіхом:
— Але не дав.
— От і добре. Ходор — людина, а не мул, щоб його лупцював погонич.
— Уві сні я літав разом із гайвороном, але не міг літати, коли прокидався, — зазначив Бран.
— Але навіщо тобі до крипти?
— Я ж казав вам. Знайти батька.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.