Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Вони руйнують наше місто! — заверещав Адам.— Чому ми не відповідаємо?! Що це за... що за план такий?! Дозволити їм себе вбити?!

— Не скигли. Якщо не замовкнеш, я скину тебе з вікна. Ти нас демаскуєш!

— Ти просто не знаєш, що робити! О-о-о, так, жодного плану не було! Ми втратили місто! Леобурга більше нема!

Лють кинула Тео до нього так блискавично, що хлопець не встиг відскочити. Яблонський притиснув його до підлоги гвинтівкою.

— «Леобург — це я», забув? А ти ще живий. Поки що,— Тео натиснув гвинтівкою йому на горло.— То ж витри шмарклі й чекай на команду!

Він відпустив новобранця, і той перелякано відповз від нього. Тео обвів похмурим поглядом свій невеликий загін.

— Якщо хтось вважає, що Леобурга більше нема і нам нема за що боротися, хай забирається звідси. Сьогодні вночі не врятується ніхто. Питання тільки в тому, помрете ви в бою чи ганебно тікаючи.

Його люди мовчали. Андрес шморгнув носом і стиснув свій ракетомет:

— Ну, нехай. Де вже танки?

Тео помітив самотній спалах на горищі будинку в кінці вулиці. Аслан.

Стіною будинку знову пробігла вібрація. Земля затремтіла, але вже не від вибухів.

— А ось і вони,— похмуро кинув Тео.— До зброї!

Екіпаж торохкотів на вибоїнах. Данило сидів навпроти людини з мішком на голові й ніяк не міг осягнути те, що сталося.

Він так довго шукав і зрештою знайшов свого дядька.

І допоміг узяти його в заручники.

Чоловік поворухнувся. Данило збагнув, що навіть подумки не може назвати його своїм родичем. Іван Левченко став для нього однією з кровожерливих істот з паралельного виміру, що збиралися розпалити війну заради зміцнення власної величі, захоплення чужої землі й поневолення нових народів. Він був смертельною зброєю однієї з імперій, її потворним породженням. Якщо він прагнув стати Елвіром Дем’яничем, то він ним, безумовно, став.

Екіпаж зупинився. Зінкевич глипнув на годинник.

— Не виходьте. Це на кілька хвилин.

«Революціонер» грюкнув дверцятами. Данило відсунув фіранку. Вони перебували десь за містом, імовірно, їх везли до якогось таємного схрону Ревкомітету. Данило глипнув на Ґрету і присунувся ближче до дядька.

— Я знаю, що ти мене чуєш,— прошепотів він.— Я знаю, звідки ти прийшов, і знаю, як працює твоя зброя. Якщо ти не погодишся співпрацювати з людьми, які тебе викрали, тебе вб’ють. Якщо погодишся, то будеш їхнім бранцем, поки не скінчиться заряд у кристалах. А от коли скінчиться і зброя більше не працюватиме, тоді тебе вб’ють. Я знаю, що кристали втрачають енергію, а для установки її потрібно дуже багато. Також я підозрюю, що ці люди аж ніяк не прагнуть поліпшити життя підданих імперії, а лише намагаються вчинити державний переворот на свою користь. Тому я пропоную тобі допомогу в обмін на послугу.

Данило підняв краєчок мішка і зустрівся поглядом з дядьком.

— Я допоможу тобі повернутися до нашого світу, а ти допоможеш мені врятувати Леобург.

Очі Левченка гарячково заблищали, він тремтів від люті. Данилів дядько, авжеж, розумів, хто перед ним сидить. Але зовсім не факт, що він цінував власне життя більше, ніж владу над однією з найбільших імперій континенту. Він був однаково небезпечним, доки перебував тут, і неважливо, на чиєму боці. У будь-якому разі це був не бік Леобурга.

Данило простягнув руку і висмикнув кляп у нього з рота. Дядько вдихнув і закашлявся.

— Краще б... ти задовольнився будинком і не ліз... не в свою справу, Даниле,— Левченко відсапався й посміхнувся, презирливо вигнувши губи.— Я знаю, хто мене викрав. І знаю, чого їм треба. Вони вже намагалися, але в них нічого не вийде, бо гнів цісаря буде страшним. Його люди вже йдуть по ваших слідах. І він зробить усе можливе, щоб зберегти мені життя. Я не хочу повертатися. Для мене там немає місця. Тож іди ти під три чорти, любий мій небоже.

Данило повернув кляп на місце, відкинувся на спинку крісла і сумно зітхнув.

— Дуже шкода. Я припускав, що ти так відповіси. Але ти переоцінюєш власну значущість для цісаря і недооцінюєш спритність Ревкомітету. Я б радив поміркувати над моєю пропозицією. Схоже на те, що я єдиний, хто не збирається тебе вбивати. Поки що.

Танкова колона повільно рухалася вулицею. Тео рахував цілі, ледь ворушачи губами. Від гуркоту важких гусениць тремтіли вцілілі шибки, пара від котлів здіймалася над вулицею, наче тисяча примар. Це були новітні російські танки «ведмідь», важкі, з посиленою бронею і більшою далекобійністю, геть не схожі на ті бляшанки, які раніше кидав проти них Оздемір. На згадку про леобурзького диктатора в голові знову майнула нестерпна, хвороблива думка про Лейлу. Тео зціпив зуби, відганяючи її, але від цих думок неможливо було відгородитися «ширмою». До горла підкочувала нудота. Як він міг попастися на той її фокус? Як він міг відпустити її на смерть? Тео видихнув, намагаючись позбутися важкості, що стискала груди, але перед очима все одно виникало видіння її розтерзаного тіла. І він нічим не міг їй допомогти.

— Йдуть до нас,— Андрес визирнув у вікно.— Вже час?

— Ні.

Тео на секунду заплющив очі, викликаючи в пам’яті знайоме перехрещення леобурзьких вуличок. Кварталом південніше колона натрапила на заблокований барикадою провулок і звернула на Соборну вулицю, де і стояв маєток Яблонських. Від напруги в Тео затерпло все тіло. Танкова група заглиблювалася в самісінький центр його рідного району так повільно, наче йому під ніготь заводили голку.

Ще дві хвилини.

Якщо розвідка не помилилася, то ворог розділився на дві великі групи: одна зайшла в місто з півночі, з боку Творчого району, а друга рухалася лівим берегом, плануючи перейти річку Австрійським мостом. Після того, як леобуржці підірвали міст, перейти на правий берег нападники зможуть лише вище за течією, Північним мостом.

На горищі будинку навпроти двічі спалахнуло і згасло світло. Щось не так. Аслан намагався попередити.

Раптом колона зупинилася, так і не дійшовши до їхньої позиції.

На передньому танку відчинився люк. Біля бойових машин забігали тіні.

— Їм щось не сподобалося,— пробурмотів Андрес.— Хочуть змінити шлях.

Тео зціпив зуби. Потрібно щось, що змусить їх рухатися далі. За планом, не зустрівши опору, ворог мав рушити просто до Ратуші.

— Де моя торба?

— Пане Теодоре,— прошепотів Андрес.— Ви...

— Андресе! — просичав Тео.— Який я тобі