Читати книгу - "Джерело"

— Є обставини, Алво, коли на карту поставлено не зовсім очевидні речі. І реакція суспільства здається недоречною, але це не так. Не будь таким похмурим. Ти мене дивуєш. Ти повинен дякувати своїм зіркам. Знаєш, це саме те, що я мав на увазі, очікуючи слушної миті. Сприятлива мить завжди з'являється. Чорт мене забирай, якщо я не сподівався, що мені цю мить піднесуть на тарілочці. Веселіше, Алво. Ми беремо все в свої руки.

— Беремо в руки що?

— Вайнендові видання.

— Ти божевільний, Еллсворте. Як і решта. Ти божевільний. Про що ти говориш? Ґейл володіє п'ятдесят одним відсотком акцій.

— Алво, я люблю тебе. Ти просто чудовий, Алво. Я тебе люблю, але благаю Бога, щоб ти не був таким бісовим ідіотом, щоб я міг говорити з тобою! Я хотів би мати когось, з ким можна поговорити!

Одного вечора Еллсворт Тухі спробував поспілкуватися з Ґасом Веббом, але розчарувався. Ґас Вебб протягнув:

— Проблема в тому, Еллсворте, що ти занадто романтичний. Занадто, чорт забирай, метафізичний. Навіщо весь цей галас? У цьому жодної практичної цінності. Нічого, у що ти міг би вгризтися зубами, хіба що на один-два тижні. Я хотів би, щоб він підірвав цей будинок, коли в ньому було повно людей — щоб кількох дітей розірвало на шматки — тоді б у цьому щось було. Мені це сподобалося б. Наш рух міг би цим скористатися. Але це? Хай їм чорт, вони замкнуть цього дурня у в'язниці та й по всьому. Думаєш, ти реаліст? Ти невиліковний приклад інтелігенції, Еллсворте, і не більше. Ти вважаєш себе людиною майбутнього? Не дури себе, серденько. Людина майбутнього — це я.

Тухі зітхнув:

— Твоя правда, Ґасе.

14

— Як це мило з вашого боку, містере Тухі, — смиренно мовила місіс Кітінґ. — Я втішена, що ви прийшли. Не знаю, що робити з Піті. Він не хоче нікого бачити. Не ходить на роботу. Я налякана, містере Тухі. Вибачте мені, я не повинна скаржитися. Можливо, ви здатні допомогти йому, підбадьорити. Він дуже високої думки про вас, містере Тухі.

— Так, я спробую. Де він?

— Сюди, будь ласка. До його кімнати. Сюди, містере Тухі.

Це був неочікуваний візит. Тухі не приходив сюди кілька років. Місіс Кітінґ почувала вдячність. Вона провела його коридором і відчинила двері не постукавши, побоюючись називати відвідувача, побоюючись, що син відмовиться. Вона бадьоро сказала:

— Поглянь, Пітере, якого я привела до тебе гостя!

Кітінґ підвів голову. Він сидів за захаращеним столом, зігнувшись під невеличкою лампою, що давала мало світла; він розв'язував кросворд, видертий із газети. На столі стояла склянка з-під томатного соку із засохлими червоними рештками на внутрішніх стінках, коробка з головоломками, колода карт і Біблія.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, усміхаючись. Він нахилився вперед, щоб встати, але на півдорозі забув про свій намір.

Місіс Кітінґ, побачивши його усмішку, квапливо відступила і полегшено зачинила двері.

Його вуста застигли, так достоту й не перетворившись на усмішку. Це був інстинкт пам'яті. Потім він пригадав чимало такого, чого намагався не розуміти.

— Привіт, Еллсворте, — безпорадно повторив він.

Тухі стояв перед ним, зацікавлено розглядаючи кімнату і стіл.

— Дуже зворушливо, Пітере, — сказав він. — Дуже зворушливо. Я впевнений, що він це оцінив би, якби побачив.

— Хто?

— Ти не надто балакучий останнім часом, так, Пітере? Не дуже товариський?

— Еллсворте, я хотів тебе побачити. Хотів поговорити з тобою.

Тухі взявся за спинку стільця, підняв його, широким розмашистим круговим рухом присунув до столу і сів.

— Добре, для цього я і прийшов сюди, — сказав він. — Почути, що ти скажеш.

Кітінґ мовчав.

— Ну?

— Не думай, Еллсворте, що я не хотів тебе бачити. Це лише тому, що… те, що я сказав матері нікого не впускати… це через журналістів. Вони не дають мені спокою.

— Боже мій, Пітере, як усе змінилося! Я пам'ятаю час, коли тебе неможливо було відірвати від журналістів.

— Еллсворте, у мене не залишилося почуття гумору. Взагалі.

— Тобі пощастило. Інакше ти помер би зо сміху.

— Я так втомився, Еллсворте… Я радий, що ти прийшов.

Світло відбивалося від окулярів Тухі, й Кітінґ не міг бачити його очей, лише два скляні кола з металевим відливом, наче мертві фари автомобіля, в яких відбивається світло транспорту, що наближається звіддаля.

— Думаєш, тобі це минеться? — запитав Тухі.

— Що?

— Акт відлюдництва. Велика покута. Лояльна мовчанка.

— Еллсворте, що з тобою?

— Отже, він не винен, так? Отже, ти хочеш, щоб ми дали йому спокій, так?

Кітінґові плечі поворухнулися — більше від наміру, а не від реальної спроби сісти прямо, хоча намір таки був, і його щелепа ворухнулася, щоб запитати:

— Чого тобі треба?

— Всю правду.

— Навіщо?

— Хочеш, щоб я тобі допоміг? Хочеш виправдатися, Пітере? Я міг би, ти знаєш, міг би навести тобі тридцять три причини, й усі шляхетні, ти проковтнув би будь-яку з них. Але я не хочу полегшувати тобі життя. Тому я просто скажу тобі правду: потрібно засадити його за ґрати, твого героя, твого ідола, твого великодушного приятеля, твого ангела-охоронця!

— Я не маю що тобі сказати, Еллсворте.

— Поки ти божеволієш від страху через останню свою витівку, ти краще спробував би зрозуміти, що не тобі тягатися зі мною. Ти говоритимеш, якщо я захочу, щоб ти говорив, а я не маю настрою гайнувати час. Хто спроектував Кортландт?

— Я.

— Ти знаєш, що я — експерт із архітектури?

— Це я спроектував Кортландт.

— Так само як будівлю «Космо-Слотника»?

— Чого ти хочеш від мене?

— Я хочу, щоб ти свідчив на суді, Піте. Хочу, щоб ти розповів у суді правду. Твій друг не такий зрозумілий, як ти. Я не знаю, чого він домагається. Те, що він залишався на місці вибуху, — занадто розумний хід. Він знав, що його запідозрять, і зіграв на цьому. Лише Бог знає, що він казатиме в суді. Я не збираюся дозволити йому уникнути відповідальності. Мотив злочину — ось на чому вони застрягли. Я знаю цей мотив. Але ніхто мені не повірить, якщо я спробую пояснити. Але ти заявиш це під присягою. Ти скажеш правду. Ти розкажеш, хто спроектував Кортландт і чому.

— Його спроектував я.

— Якщо ти хочеш говорити це в суді, спробуй краще себе контролювати. Чому ти тремтиш?

— Дай мені спокій.

— Запізно, Піте. Ти читав колись «Фауста»?

— Чого тобі треба?

— Голову Говарда Рорка.