Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

І йому було на що подивитись. Діґорі й Поллі теж не могли відвести очей від неї. Не було сумніву, що Відьма здолала свою слабкість. І тепер, коли вони побачили її у своєму власному світі, зі звичайними речами навколо неї, то їм перехопило подих. У Чарні вона була достатньо грізною – у Лондоні вона вселяла жах. По-перше, вони досі не усвідомлювали, яка вона велика. «Навряд чи це людина», – подумав Діґорі, коли подивився на неї. І, либонь, він мав слушність, бо існує думка, що в жилах царської династії Чарна тече кров велетів. Але навіть її зріст був нічим супроти її краси, лютості й дикості. Вона здавалася вдесятеро більш живою, аніж більшість людей, яких ми можемо зустріти в Лондоні. Дядько Ендру кланявся, потирав руки і, сказати правду, здавався неймовірно наляканим. Він скидався на дрібного карлика поруч із Відьмою. А проте, як потім казала Поллі, існувала якась подібність між її обличчям і його: щось було в їхньому виразі. Це той вираз, який мають усі погані чаклуни, та «позначка», якої Ядіс не знайшла на обличчі Діґорі. Проте дітям було корисно побачити їх обох разом, бо згодом вони вже ніколи не боялися дядька Ендру, як ви ніколи не боялися б черв’яка, після того як зустрілися з гримучою змією, або корови, після того як побачили скаженого бугая.

«Пхе! – сказав Діґорі сам до себе. – Він чаклун! Не вельми. Тепер вона та особа, яка завдає справжнього страху».

Дядько Ендру й далі потирав руки і кланявся. Він намагався сказати щось дуже чемне, але в роті у нього пересохло й він узагалі не міг говорити. Його «експеримент» із кільцями, як він це називав, виявився успішнішим, аніж він хотів. Бо хоч він мав справи з магією вже багато років, він завжди залишав усі небезпеки (наскільки можливо) на долю інших людей. Нічого подібного йому ще не доводилося переживати.

Тоді Ядіс заговорила; не дуже голосно, але було в її голосі щось, від чого вся кімната затремтіла.

– Де той чаклун, який покликав мене в цей світ?

– Е… е… мадам, – видихнув із себе дядько Ендру. – Для мене велика честь… Я дуже вдячний… Така несподівана втіха… Якби тільки я мав нагоду підготуватися… Я… Я…

– Де той чаклун, йолопе? – повторила Ядіс.

– Це я… Я, мадам… Я сподіваюся, ви пробачите… е… е… будь-яку дурницю, яку могли утнути ці вередливі діти. Запевняю вас, я не мав наміру…

– Ти? – сказала цариця ще жахливішим голосом.

Потім, ступивши лише один крок, вона перетнула кімнату, схопила жмут сивого волосся дядька Ендру й підтягла до себе його голову так, щоб його обличчя опинилося навпроти її обличчя, і роздивилася його, як роздивлялася обличчя Діґорі в палаці в Чарні. А дядько блимав і нервово облизував губи. Нарешті вона відпустила його: так раптово, що він відлетів убік і вдарився об стіну.

– Я бачу, – зневажливо сказала вона, – ти справді чаклун, певного сорту. Підведися на ноги, собако, не намагайся там сісти, наче ти говориш із рівними собі. Як ти навчився магії? Ти не маєш у собі царської крові, я готова заприсягнутися.

– Ну… Можливо, не в строгому розумінні, – пробелькотів дядько Ендру. – Кров у мене не зовсім царська, мем. Проте Кеттерлі – дуже давній рід. Стародавній рід із Дорсетширу, мем.

– Гаразд, – сказала Відьма. – Я бачу, хто ти такий. Ти малий дрібний чаклун, який працює за правилами й по книжках. У твоїй крові й твоєму серці немає справжньої магії. У моєму світі кінець таким чаклунам, як ти, настав ще тисячу років тому. Але тут я дозволю тобі бути моїм слугою.

– Я буду дуже щасливий… Радий прислужитися вам у будь-який спосіб… Для мене це буде велика втіха, запевняю вас.

– Гаразд, гаразд… Ти балакаєш надто багато… Послухай, яким буде твоє перше завдання. Я бачу, ми перебуваємо у великому місті. Негайно здобудь для мене колісницю, або летючий килим, або добре навченого дракона, чи які там засоби пересування надають персонам царського або шляхетного походження у вашій країні. Відвезеш мене до тих місць, де я знайду одяг, коштовне каміння й рабів, які відповідатимуть моєму рангу. Завтра я почну завоювання вашого світу.

– Я… Я… піду й негайно замовлю кеб, – видушив із себе дядько Ендру.

– Стій, – сказала Відьма, коли він дійшов до дверей. – Навіть не думай зрадити мене. Мої очі бачать крізь стіни й у головах людей. Вони спостерігатимуть за тобою, хоч би куди ти пішов. На перший сигнал непокори я нашлю на тебе такі чари, що все, на що ти сядеш або до чого доторкнешся, перетвориться на розпечене залізо, а коли ти ляжеш у ліжко, на твої ноги наваляться невидимі брили льоду. А тепер іди.

Старий вийшов; він був схожий на собаку з підібганим хвостом. Діти боялися, що Ядіс скаже їм про те, що відбувалося з нею в лісі. Проте, як виявилося, вона ніколи про це не згадувала ані тоді, ані згодом. Я думаю (і так само думав Діґорі), що її розум не міг пригадати того спокійного місця, і хоч би як часто ви переправляли її туди й хоч би як надовго залишали її там, вона б нічого про це не знала. Тепер, коли вона залишилася на самоті з дітьми, вона не звертала на них жодної уваги. Така манера була характерна для неї. У Чарні вона не звертала уваги на Поллі (до самого кінця), бо Діґорі був тим, кого вона мала намір використати. Тепер, коли вона мала дядька Ендру, то перестала помічати Діґорі. Я думаю, всі відьми є такими. Вони не цікавляться ані речами, ані людьми, якщо не можуть використати їх; вони жахливо практичні. Тому в кімнаті протягом хвилини чи двох панувала мовчанка. Але з того, як Ядіс тупала ногою по підлозі, було видно, що її опановує нетерплячка.

Тоді вона сказала, ніби звертаючись до самої себе:

– Що робить той старий йолоп? Треба було мені взяти батіг. – І покинула кімнату в пошуках дядька Ендру, не обдарувавши дітей жодним поглядом.

– Ох! – зітхнула з полегкістю Поллі. – А тепер