Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Валентина Ромниченко дала відповідні вказівки своїм помічникам, і ті швидко організували «переїзд» в інший кабінет. При цьому кімната, куди мали перейти Ромниченко й журналісти, виявилася зовсім порожньою, туди почали переносити ті самі меблі, що раніше стояли в кабінеті заступника міністра.

Коли хтось із помічників хотів узяти зі столу Ромниченко якусь цікаву скульптуру, жінка жестом їх стримала.

— А цю штучку я перенесу сама, — вона взяла в руки статуетку фалосоподібної форми, погладила її й понесла до нового кабінету.

Ромниченко згадала слова людини, яка подарувала їй цю символічну скульптурку. «У тебе попереду складний і дуже відповідальний період життя. Можна сказати — найвідповідальніший. Не виняток, що настане мить, коли тобі не захочеться не просто далі боротися, а й жити. А розпач — найгірший помічник у такій серйозній справі, яку задумали ми. Тому в скруті подивишся на цього стилізованого Анха, погладиш залежно від настрою якусь його частину — до тебе повернуться впевненість і рівновага. Я цього тобі бажаю».

— Так кажеш, шановний Богдане Даниловичу, знак Анх — символ усесвіту й вічності? Ну-ну, побачимо, чи допоможе він мені тепер, коли на мене чекають десятки ось цих акул пера і дюжина телекамер?

— Шановні представники четвертої влади! Не вважайте за підлещування, але маю сказати, що саме ви сьогодні — єдина впливова сила в країні. Крім, звичайно, народу України. Решта, що без жодних на те підстав вважає себе владою, давно нею не є.

Учора ввечері саме завдяки чесним і сміливим журналістам уся Україна, та де там — увесь світ побачив і почув, як живуть наші олігархи, що вони роблять і як планують розпорядитися в найближчому майбутньому нашими життями, долями наших дітей і наших батьків. Учора весь світ побачив, як у сауні купка злочинців обговорювала план захоплення влади в нашій країні. Вони нахабно, нічого й нікого не боячись, намагаються пропхати на найвищий пост нашої держави свого ставленика — такого самого хапуна і злочинця, як і самі.

Ви думаєте, в нашій країні є правоохоронна система, яка не допустила б цю загребущу армаду до влади? Ви думаєте, наш гарант Конституції може чи захоче щось зробити на захист нас від мародерів і наркоділків, які обертають наших дітей на безсловесні наркотичні трупи? Я зараз продемонструю вам лише кілька аудіозаписів, зроблених у кабінеті Президента нашої держави. І хоч запис робив такий самий злочинець, як і ті, кого ви зараз почуєте, ми вдячні цим «ентузіастам» за можливість знати таке, про що нормальній людині з нормальною психікою навіть не присниться.

Ромничеко кивнула помічникові, той увімкнув магнітофон, який щойно поставив на стіл перед заступником міністра, і підніс до динаміка один з мікрофонів. Усі почули голос Президента України. Він розмовляв спочатку з Талимеризібою, потім з Беруном. Далі помічник увімкнув ще кілька записів розмов з людьми із близького оточення Президента, під час яких мова йшла тільки про бізнес, хабарі, призначення чиновників на «хлібні» посади, покарання незговірливих бізнесменів і журналістів.

Тільки-но Зорій закінчив розмову з Ухалем, у якій той яскраво описав картину, що постала перед генералом, коли він пролітав над Києвом, задзвонив міський телефон. Зорій автоматично схопив трубку, хоча всі дзвінки, яких він чекав, мали надходити лише на мобільний.

— Слухаю вас, — швидко сказав Зорій.

— Алло, Богдане Даниловичу?

— Так, це я, говоріть швидше, — Зорій не пізнав голосу того, хто телефонував.

— Це — Олександр Тесля. Відчуваю, що ви дуже зайняті, так, може, я зателефоную іншим разом?

— Ні, Сашко, я радий тебе чути. Здрастуй!

— Добрий день! Я — швиденько. Ось дивлюся телевізор — цікаві події відбуваються. Виступ заступника міністра Ромниченко, записи з кабінету Президента… Невже оце все спричинилося відкритим листом інтелігенції до народу?

— Сашко, ти ж доросла людина. Усе спричинилося тим, що на шиї народу затягнули зашморг до далі нікуди. Вийди з

квартири, подивися, що робиться на вулицях Києва. Те саме діється й в інших містах України.

— Зрозуміло. Тоді, справді, я невчасно зі своїми дрібними питаннями. Вибачте…

— Ні, Сашку, ти мене неправильно зрозумів: я без претензій. Навпаки — вдячний за своєчасну допомогу і за знайомство з… ти знаєш з ким. Говори, що за проблема?

— Тоді я справді — коротко. Ви ж знаєте, що я закінчив писати свій роман «Хмари над Карпатами». Зараз віддав його редакторові, хай подивиться своїм професійним незамуленим оком. Наталя Костянтинівна Черненко — дуже досвідчений редактор, усе життя працювала в редакціях різних товстих журналів. І от вона зателефонувала й запропонувала вилучити з тексту одну цитату, яку вважає в романі зайвою. А мені так хотілося її використати! Я навколо тієї цитати побудував цілу лінію, цілу главу.

— Ти думаєш, я можу тобі в цій суто професійній справі допомогти? Мені ж до Йосифа Віссаріоновича далеко. Це він був найвидатнішим не тільки полководцем, істориком, атомником, але й філологом та літературознавцем.

— Куди там Сталіну до вас! Ви значно крутіший.

— Оце дожився: мене ще ніхто вище генералісимуса не підносив.

— Так, Богдане Даниловичу, звикайте. Я згадав дискусію у вашому кабінеті вдома щодо української мови, української культури, релігії. А тут ідеться про нашу українську ідентичність.

— Гаразд, Сашко, умовив. Читай, що там редакторові не сподобалося.

— Слухайте. «… «малоросійство» — ця ганебна хвороба українського характеру, переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе