Читати книгу - "Дволикий шлях, Burka D"

Священник нахилився до нього, його голос звучав тепер прямо у вухах лікаря.

— Прийми свою долю, — прошепотів він. — Ти належиш тьмі, і твоя душа буде горіти у вічних муках. Але я можу дати тобі звільнення. Прийми це, і ти знайдеш спокій.

Лікар, в агонії, закрив очі і відчув, як його свідомість занурюється в морок. Він бачив безодню, в якій тонули його гріхи і страждання. Але в самому центрі цієї безодні він помітив іскру світла. Вона здавалася слабкою і далекою, але лікар відчув, що це його останній шанс на порятунок.

Він зібрав усі свої сили і звернувся до священника.

— Я прийму свою долю, — сказав він з труднощами. — Але я не дозволю тобі забрати мою душу. Я знайду свій шлях до покаяння.

Священник відступив на крок, його очі звузилися. Він не очікував такої відповіді.

— Ти слабкий, — вимовив він. — Ти не зможеш впоратися з цим.

Лікар піднявся на ноги, його тіло тремтіло від болю, але в очах загорілася рішучість.

— Я буду боротися, — сказав він. — Я знайду сили, навіть якщо це коштуватиме мені всього.

Священник насупився, відчуваючи, як його влада над лікарем починає слабшати. Він зрозумів, що допустив помилку, дозволивши лікареві побачити світло в його темряві.

— Це ще не кінець, — промовив він, і його фігура почала розчинятися в ночі. — Я повернуся, і тоді ти зрозумієш, що боротися марно.

Коли священник зник, лікар залишився стояти на пустій вулиці, його дихання було уривчастим, але в серці зародилася нова надія.

Минув деякий час від тієї зустрічі зі священником. Лікар намагався повернутися до нормального життя, чіпляючись за ту маленьку іскорку світла, яку він побачив у самому центрі свого внутрішнього мороку. Спочатку це вдавалося: він знову знайшов радість у своїй роботі, почав більше часу приділяти пацієнтам, робив усе можливе, щоб допомогти їм не лише фізично, але й морально.

Однак священник не забував про свого "підопічного". Нічні кошмари і видіння стали ще жахливішими. Тепер лікар бачив не лише обличчя безпритульного, але й інших людей, яких він колись лікував. Вони приходили до нього уві сні, звинувачуючи його у своїх стражданнях. Кожного разу, коли він засинав, він опинявся у світі темряви, де священник стояв перед ним, посилаючи йому нові муки. Лікар прокидався у холодному поту, його серце билося як божевільне, і він уже не міг відрізнити, де закінчуються кошмари і починається реальність.

Його стан ставав усе гіршим. Він почав втрачати вагу, під очима з'явилися темні кола, і його погляд став відстороненим і порожнім. Пацієнти помітили, що їхній улюблений лікар змінився. Він більше не був тим добрим і мудрим чоловіком, який умів підтримати і втішити. Тепер він здавався холодним і сумним, ніби його душа була десь далеко, за межами цієї реальності. Так почалася зневіра.

Священник посилив свої атаки. Тепер він не лише являтися лікареві у снах, але й почав проявлятися в реальному житті. Лікар бачив його в натовпі на вулиці, у відображенні вікон і дзеркал, і навіть серед своїх пацієнтів. Кожного разу, коли він намагався переконати себе, що це лише галюцинації, священник з'являвся знову, руйнуючи останні залишки його розуму.

Одного вечора, коли лікар вже був на межі, він сидів у своєму кабінеті, дивлячись в одну точку. У голові гули думки, а серце билося в шаленому ритмі. Раптом у двері постукали. Він здригнувся і, піднявши голову, побачив постать священника, що стояв на порозі.

— Ти не можеш утекти від своєї долі, — сказав священник, його голос звучав як шум крижаного вітру. — Ти належиш мені, і я не відпущу тебе.

Лікар відчув, як його дихання почастішало, а серце почало битися ще сильніше. Він розумів, що це кінець. Його тіло більше не витримає цих мук.

— Чому ти робиш це? — з труднощами промовив він, його голос був слабким і тремтячим. — Чому не залишиш мене в спокої?

Священник усміхнувся, і в його очах загорівся вогонь.

— Тому що твоя сила належить мені. Ти занадто довго чинив опір, і тепер твій час минув.

У той момент лікар відчув різкий біль у грудях. Він схопився за серце, його обличчя скривилося від мук. Він намагався встати, але ноги не слухалися його. Священник продовжував стояти на місці, спостерігаючи за його агонією з моторошним сміхом.

— Ти не заслуговуєш прощення, — сказав священник. — Ти здався, і тепер твоя надія буде знищена.

Лікар упав на підлогу, його дихання ставало дедалі уривчастішим. Він знав, що це кінець, і в його свідомості спалахнули образи всіх людей, яким він коли-небудь допомагав. Він намагався вхопитися за ці спогади, але вони вислизали, розчиняючись у темряві.

З останнім зусиллям він підняв очі на священника.

— Я... намагався... — прошепотів він, його голос затихав. — Прости…

Так завершилося життя людини, яка все своє життя прагнула допомагати іншим, але не змогла впоратися з темрявою всередині себе. Відчуття провини та печалі за скоєне погубили, здавалося б, просто схильного до песимізму чоловіка. І в цьому світі залишився лише слабкий відголосок його доброти, яку він колись дарував своїм пацієнтам.