Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Подейкують, що той навіть поставив під загрозу ділові відносини батька з партнерами. У підсумку отримав покарання.

Не знаю, чого хотів домогтися Волін старший такими методами, але його затія точно провалилася з тріском.

Отже, якщо він тут, заслання добігло кінця?

- У вас застаріла інформація. Я вже п’ять  років як Білецька.

Криво посміхається, а я по очах зчитую:

Мені начхати, Юлю. Я з тобою поруч стою тупо від нудьги.

Напевно, найкраще, що я можу зараз зробити - це піти. Нічого хорошого від спілкування з Воліним чекати не варто, а я й так ледь тримаюся на плаву. Ще трохи і зірвуся. Навіщо підливати масло у вогонь?

- Було приємно поспілкуватися з вами, сподіваюся, ще побачимося, - обережно добираю слова, ніби йду мінним полем. З такими, як Артем, інакше не можна. Роблю крок убік, але міцні чоловічі пальці обхоплюють моє зап'ястя. 

- Я тебе ще не відпускав, Савіна. 

Подумки відправляю його до біса, але поки що тільки подумки. Мотаю головою, морщуся. 

- Ви ж самі сказали, що ми не в академії. Я не ваша студентка, а ви не мій викладач.

Але Волін не слухає.  Хватка стає міцнішою, нахабно тягне мене в бік веранди. Я могла б чинити опір, але щось усередині підказує, що це марно.

- Артем Сергійович... 

- Артем, Юля. Тут і зараз - просто Артем.

- І навіщо ви мене сюди притягли? - запитую, приховуючи тривогу під маскою спокою. Начебто нічого особливого, а стільки думок у голові. 

- Ти будеш розважати мене, Савіна.

Піднімаю підборіддя і навіть усміхаюся.

- Білецька, - поправляю автоматично, не полишаючи спроб скоротити дистанцію. - І я не думаю, що мій чоловік буде в захваті від сформованої "ситуації". 

Волін хмикає, немов мої слова його потішили. Йому все одно. І це він ще не знає, що справа не в ревнощах. 

Насправді, Захару плювати на мене. Думаю, його не хвилює, де я і з ким, але в суспільстві я зобов'язана тримати обличчя. 

Якщо на бездоганну репутацію чоловіка впаде хоч тінь, вибухне скандал. А Волін - це не просто тінь. Він справжнісінький смітник із пліток і скандалів. 

- Що за ситуація? Детальніше можна? - голос стає м'якшим, майже оманливо вкрадливим. Мовчу, уникаючи погляду. Він точно зрозуміла про що я. Навіщо прикидатися? 

- Ти що собі надумала, Юлю? 

Це натяк, що таких, як я, не чіпають? З такими не сплять? Навіть для Воліна я не годжуся? Усередині щось тріскається від образи й приниження. 

- Нічого я собі не надумала. Мені потрібно йти, Артеме Сергійовичу. А ви вже тут самі придумайте собі розвагу, - найімовірніше, я відреагувала занадто емоційно. Бажано заспокоїтися, видихнути, я вмовляю себе, але не можу.  - Проблем, думаю, не виникне, правда? Може, покликати офіціантку? Чи вам потрібно одразу дві? - натякаю на те, що я в курсі його минулого. 

Низький грудний сміх б'є по нервах, змушуючи здригнутися. 

- Нічого не скажете? - намагаюся вгамувати тремтіння в голосі, але не впевнена, що вийде. 

- А що я маю сказати? 

- Ну хоча б що це просто дурні плітки, - знизую плечима, хочу приховати розчарування, але воно все одно просочується в голосі.

Артем не поспішає нічого пояснювати, лише губи розпливаються в лукавій усмішці. Випускає мою руку і тре підборіддя. 

- Зрозуміло. Я, мабуть, піду.

- Іди, Юлю. Посміхнися ширше і будь готова до компанії лицемірів. Я бачу тобі це прям по кайфу. 

- Отже, з вами мені безпечніше? 

- Зі мною тобі, Юлю, як мінімум цікавіше.

- Вельми самовдоволена заява для людини, яка без розбору затаскувала у ліжко  своїх студенток. 

- Як шкода, що ти була не з таких.  

Куточки губ Воліна кривляться в глузливій усмішці, а я знову закочую очі, не в силах приховати роздратування. Поки тону у своїх думках, несподівано лунає запитання, що вибиває ґрунт з-під ніг:

- Щось не так, Білецький? Може, когось загубив?

Артем піднімає келих, усміхається і робить невеликий уклін. 

Різко повертаюся і завмираю. У дверному отворі стоїть Захар. Обличчя напружене, а в очах танцюють чорти. У руці тримає широку склянку з віскі. Що, власне, для мене в новинку. Зазвичай чоловік не захоплюється алкоголем на подібних заходах, максимум - келих вина для пристойності. Здавалося, він завжди прагнув тримати себе під контролем. 

Стоп. То вони знають одне одного? 

- Що ти тут робиш? - голос чоловіка з кожним словом стає дедалі жорсткішим. Запитання явно адресоване мені, але відповісти не встигаю.

- Просто розмовляємо, - спокійно відповідає Волін, не поспішаючи відпиваючи зі свого келиха. - Юлія дуже приємний співрозмовник.

- Не сумніваюся, - холодно кидає Захар. Підкидаю погляд, ловлю відповідний. - Іди сюди, Юлю. 

Хочеться протестувати , але розумію, що Білецький миттєво погасить будь-який опір. Жорсткі слова боляче ріжуть, але я не знаю, що гірше - фізичний біль чи моральні приниження.