Читати книгу - "Сірі бджоли"

«Чия ж це хата? — задумався, у двір зайшовши. — Мельничуків, чи що?»

Підчепив табличку загнутою вилкою обценьок, натиснув довге держало, щоб до стіни її притиснути. Затялася табличка — одразу видно, що сам хазяїн дому її до стіни прибивав. Гвіздків «десяток» не пошкодував. Довелося на неї хвилин зо п’ять витратити і навіть зігнулася вона трохи.

Поки до церкви підірваної дійшов, бадьорість і скінчилася. У наплічнику дванадцять табличок та інструменти: вага чимала! Повернувся у двір, витягнув таблички, розклав на снігу одну під одну, розсміявся хрипко, та тут же собі долонею рота затулив.

«Чорт, — подумав. — Це ж лише півсправи!» Подибав на Пашкину вулицю. Там з парканів шість табличок «вулиця Шевченка» відірвав, а більше їх і не було, хоча будинків на обох вулицях майже однаково!

Здивувався Сергійович, але пояснення цьому швидко знайшов: Ленін у радянські часи важливіший був, ніж Шевченко. Леніна в усьому Союзі знали, а Шевченка лише тут...

«Ну то добре, — махнув рукою, свої роздуми з голови проганяючи. — Поети — люди не шкідливі. Не те, що політики! Тепер я на вулиці Шевченка житиму!»

Спочатку прибив він покажчик вуличний на паркан ліворуч своєї хвіртки. Потім вже на початку вулиці на місце відірваної колишньої таблички прибив, а останній — на паркані крайньої хати праворуч, біля церкви.

Коли додому повернувся, час перевірив — пів на п’яту. До світанку ще далеко! Знову у двір вийшов, узяв молотка, гвіздки, «вулиці Леніна». На колишню вулицю Шевченка знову пішов. Найперше дві таблички «вулиця Леніна» по обидва боки від хвіртки у двір до Пашки прибив. Навіть не думав, що на стукіт цей хазяїн дому прокинутися може. Решту десять уздовж всієї вулиці розніс. І, звичайно, одну на початку вулиці прибив, одну в кінці. Кінець у Пашкиної вулиці безглуздий, як у всієї радянської історії. У кінці колишньої Шевченка стояли напіврозвалені корівники колишнього колгоспу імені Якіра. А за ними ще якісь будівлі, з яких давно і шифер зняли, і рами віконні вийняли, і частину стін на цеглу розібрали.

Додому повернувся Сергійович задоволений. Ноги, щоправда, гули. Але коліно праве мовчало, ніби схвалювало воно причину, з якої цієї ночі Сергійович його спокою позбавив.

20

Варто один раз збитися із життєвого ритму, і потім дні, а то й тижні минуть, поки не заштовхає тебе саме життя знову у звичну колію.

От так і у Сергійовича після недавнього денного сну вийшло. Він вже і про самогонку похмільну забув, і про сварку з Пашкою. Він взагалі якось між сном і неспанням завис-застряг і через це не міг щодо денного часу зручну й одночасно правильну позицію обрати. От наче щойно нормально почувався і по вугілля у двір виходив. Будильник пів на першу показує. За вікном світло. А йому прилягти хочеться! Ну хочеться — от і приліг. Щойно очі склепив, аж тут стукіт у двері.

— Хто там ще? — хрипко і невдоволено спитав Сергійович.

— А хто тут ще може бути? — Пашкин голос у відповідь.

— А ти сам? — уточнив хазяїн.

— Ага, сам!

Впустив його Сергійович. Зачиняючи за гостем двері, плечима знизав, бо не зрозумів причини поміченої на обличчі Пашки радості.

Пашка всівся біля буржуйки, руки до неї простягнув, пальцями у повітрі на баяні заграв, ніби змерзли вони.

— Ну що? — спитав Сергійович.

— Що — що? Нудно стало, дай, думаю, до товариша зайду! — посміхнувся Пашка. — Ти ж не проти? Я от на тебе не ображаюся! Ніколи не ображався! А тут таке! Загалом, дякую! Це ж ти заради мене не спав, мабуть?

— Ти про що? — не зрозумів Сергійович, дивлячись на гостя як на божевільного.

— Ні, я оцінив! Я розумію, — Пашка явно плутався, добираючи слова. — Я про те, що вдячний! І ти не подумай, що раз ти мене послав, то я вже ніколи не повернуся! Я ж знаю, що ти довго не сердишся! Але за «вулицю Леніна» дякую! Це ти гарно придумав! Такий подарунок! Мені цей Шевченко вже ось тут сидів! — І він провів пальцем по горлу.

— А-а! — нарешті зрозумів Сергійович причину Пашкиної радості. — Чай будеш?

— Буду, якщо з медом!

— То ти, значить, радий! — вирішив уточнити Сергійович, вже коли вони до столу всілися і за чай узялися.

— Ну так! — здивувався Пашка. — Як тут не радіти!

— Значить, ти у нас «ленінець» — усміхнувся хазяїн.

— Ну не ти ж, — хіхікнув у відповідь Пашка. — Тобі ж усе і раніше не подобалося, і тепер! Тут тепер інше питання! А що, як народ до села повернеться? І вимагатимуть вуличні таблички по-старому перебити? Шкода ж буде!

— Не вимагатимуть, — упевнено промовив Сергійович. — Зараз по всій країні вулиці перейменовують! Не лише вулиці! Цілі села і міста! Головне, щоб жителі згодні були. Ти ж згоден, як я бачу?

— Звичайно!

— І я згоден! Можемо проголосувати для формальності, щоб потім сказати, що одноголосно рішення прийнято було. — Сергійович руку підняв.

Пашка також підняв руку вгору, посмішка його зуби криві оголила.

— Ну от і все! — сказав Сергійович. — Хто на збори не прийшов — сам винен! А потім, коли влада знову з’явиться, повідомимо їм про своє рішення.

— Так, таке діло й обмити не гріх! — обережно запропонував Пашка.

— Іншим разом, — погляд Сергійовича, на гостя направлений, став таким строгим, що Пашка одразу тему змінив.

— А провулок Мічуріна так і лишився? — спитав він.

— А що з ним робити? — хазяїн дому плечима знизав. — Мічурін нікому шкоди не приніс! Та і будинків там тільки два!

— Так, хай лишається! Я теж не проти! — погодився Пашка. — Як там твої бджоли? Прокинулися вже?

— Та вони по-справжньому і не сплять ніколи! Якщо заснуть — замерзнуть. У них там навіть узимку тепло. Плюс тридцять сім! Вони самі собі у вулику опалення роблять. А якщо сам опалення робиш, то коли спати? Я он якщо лише спатиму, то замерзну! Хтось же має вугілля у топку підкидати!

— А ти їх, як потепліє, на який бік