Читати книгу - "Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk"

— Ти хочеш забрати ліс, — сказала Меланія, її голос звучав чітко і впевнено. — Але ліс не можна володіти. Він вільний, як і я. І ви не зламаєте це.

Чоловік у чорному каптурі розсміявся, але його сміх не був звеселяючим — це був сміх того, хто не сприймав її слова серйозно.

— Ти ще не розумієш, що відбувається, — промовив він. — Ліс — це не просто магія. Це сила, що надає їй життя. Ви боретеся за те, чого не зможете утримати. Час вашої свободи закінчився.

Але Меланія не відступала. Вона знала, що навіть темні сили не здатні зупинити того, хто визначив свій шлях.

— Я не потребую твоїх уроків, — відповіла вона знову. — І не боюся того, що ти можеш зробити.

Тіні навколо неї почали рухатися, ніби сама земля виявляла свою силу. Відчуваючи це, Меланія стиснула камінь в руці, відновлюючи свій зв’язок з лісом, з природою, з тим, що було її життям. В її серці відчувалася гармонія, її внутрішня сила переплелася з цілим світом.

Ці незнайомці не могли зрозуміти її. Вони бачили лише силу. Вони не бачили вибору.

І хоча навколо була загроза, Меланія більше не відчувала страху. Вона знала: шлях, яким вона йде, — це не лише боротьба за Карпати. Це боротьба за те, ким вона є. І цей шлях вже не мав меж.

Тому, хоча перед нею стояла небезпека, її рішучість була незмінною.

Тепер вона була готова йти далі.