Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Авжеж, любий герцогу.

— На який же?

— На шлях добра. Поясніть, бароне.

— Річ у тому, герцогу, — цілком серйозно почав міністр, — що недавно Наполеон робив перегляд своїм поплічникам, і два чи три старі буркотуни, як він ото їх прозиває, виявили бажання повернутися до Франції; він їх відпустив, настійно порадивши їм послужити доброму королю; це його власні слова, герцогу, запевняю вас.

— І що, Блякасе? Що ви про це скажете? — із переможним виглядом спитав король, відриваючись від величезної книги, що була розгорнута перед ним.

— Скажу, ваша величносте, що один із нас помиляється, — або пан міністр поліції, або ж я; та оскільки неможливо, щоб помилявся пан поліційний міністр, бо він охороняє добробут і честь вашої величності, то, либонь, помиляюся я. Проте, на місці вашої величності, я все ж таки розпитав би ту особу, про яку я мав честь доповідати; я навіть наполягаю, щоб ваша величність виявили йому таку честь.

— Будь ласка, герцогу; за вашою вказівкою я прийму кого завгодно, та я хочу прийняти його зі зброєю в руках. Пане міністре, чи не маєте ви свіжішого донесення? На цьому стоїть двадцяте лютого, а сьогодні вже третє березня.

— Ні, ваша величносте, але я чекаю нового донесення з хвилини на хвилину. Я вибрався з дому зранку, то, може, його без мене отримали.

— Їдьте до префектури, і якщо його ще не одержали, то... — Людовик зареготав, — ...то складіть самі; адже так воно робиться, еге?

— Слава Богу, ваша величносте, нам не треба нічого вигадувати, — відказав міністр, — нас щодня закидають найдетальнішими доносами; їх пишуть різні бідолахи, сподіваючись одержати бодай що-небудь за послуги, яких вони не надають, та хотіли б надати. Вони розраховують на щасливу нагоду і сподіваються, що якась неждана подія виправдає їхні передбачення.

— Добре, йдіть, — сказав король, — і не забудьте, що я чекаю на вас.

— Ваша величносте, за десять хвилин я буду тут...

— А я, ваша величносте, — сказав де Блякас, — піду приведу мого вістуна.

— Зачекайте, зачекайте, — сказав король. — Знаєте, Блякасе, мені доведеться змінити ваш герб: я дам вам орла з розгорнутими крилами, що тримає в пазурах здобич, яка марно намагається вирватися, і з гаслом: Nenax[9].

— Слухаю вас, ваша величносте, — відказав герцог, кусаючи нігті від нетерплячки.

— Я хотів порадитися з вами про цей рядок: «Moli fugiens anhalitu…» Послухайте, ідеться ж про оленя, за яким женеться вовк. Ви ж мисливець і обер-єгермейстер; як вам воно подобається — Moli anhelitu?

— Пречудово, ваша величносте. Але мій вістун схожий на того оленя, що про нього ви кажете, бо він проїхав двісті двадцять льє[10] на поштових, та ще й менше, ніж за три дні.

— Це зайва праця і клопіт, адже у нас є телеграф, який зробив би те саме за три чи чотири години, та ще й не захекався б.

— Ваша величносте, ви недостатньо винагороджуєте порив бідолашного юнака, що приїхав здалеку, аби застерегти вашу величність. Бодай заради графа Сальв’є, який мені його рекомендує, прийміть його, коли ваша ласка, прошу вас.

— Граф Сальв’є? Камергер мого брата?

— Еге ж.

— Так, так, адже він у Марселі.

— То це він сповіщає про змову?

— Ні, але він рекомендує пана де Вільфора і доручає мені представити його вашій величності.

— Вільфор! — вигукнув король. — То його звуть Вільфор?

— Так, ваша величносте.

— І це він прибув із Марселя?

— Він.

— Чому ж ви відразу не назвали мені його імені? — запитав король, і на обличчі його з’явилася легенька тінь неспокою.

— Ваша величносте, я гадав, що його ім’я вам невідоме.

— Ні, ні, Блякасе; це чоловік тямущий, шляхетного способу мислення, головне — честолюбний. Та ви ж знаєте його батька, бодай на ім’я...

— Його батька?

— Авжеж, Нуартьє.

— Жирондиста? Сенатора?

— Еге ж.

— І ваша величність довірили державну посаду сину такого чоловіка?

— Блякасе, друже мій, ви нічого не розумієте; я вам сказав, що Вільфор честолюбний; щоб вислужитися, він пожертвує всім, навіть рідним батьком.

— То ви накажете привести його?

— Негайно; де він?

— Чекає внизу, у моєму ридвані.

— Ідіть по нього.

— Біжу.

І герцог помчав прудко, мов парубок; його щирий роялістський запал надавав йому снаги двадцятирічного юнака.

Лишившись на самоті, Людовик XVIII знову втупився в розгорнутого Горація і прошепотів: «Justum et tenacem propositi virum…»[11]

Де Блякас повернувся так само поспішно, як і вийшов, та у приймальні йому довелося послатися на волю короля: запорошене Вільфорове вбрання, його одяг, що геть не улягав придворному етикетові, викликали невдоволення маркіза де Брезе, що був приголомшений зухвалістю молодика, який у такому вигляді зважився заявитися до короля. Та герцог одним словом: «За велінням його величності», усунув усі перепони, і, попри заперечення, які задля годиться знай бурмотів церемоніймейстер, Вільфор увійшов до покою.

Король сидів на тому самому місці, де його лишив герцог. Відчинивши двері, Вільфор опинився напроти нього; юнак несамохіть зупинився.

— Увійдіть, пане де Вільфоре, — сказав король, — увійдіть!

Вільфор уклонився і ступнув декілька кроків, чекаючи, аж король запитає його.

— Пане де Вільфоре, — почав Людовик XVIII, — герцог Блякас каже, що ви маєте сповістити нам щось важливе.

— Ваша величносте, герцог каже правду, і я сподіваюся, що й ваша милість зволить погодитися з ним.

— Передовсім чи така велика небезпека, як мене хочуть запевнити?

— Ваша величносте, я вважаю її серйозною; та завдяки моїй поспішності її, сподіваюся, можна буде відвернути.

— Кажіть детально, не соромтеся, — сказав король, починаючи й сам перейматися хвилюванням, яке відбивалося на обличчі герцога й у голосі Вільфора, — кажіть, та почніть спочатку, бо я у всьому полюбляю лад.

— Я надам вашій величності детальний звіт, але прошу вибачити, якщо моє збентеження трохи затьмарить зміст моїх слів.

Погляд, що його кинув Вільфор після цього вкрадливого вступу, сказав юнакові, що найясніший співрозмовник слухає його прихильно, тож він провадив:

— Ваша величносте, я приїхав з усією квапливістю до Парижа, щоб сповістити вашу милість про те, що зі службової повинності я відкрив не якесь пересічне й порожнє спільництво, які щодня зав’язуються в найнижчих прошарках населення і війська, а достотну змову, що загрожує престолові вашої величності. Ваша милість, узурпатор споряджає три кораблі; він затіває якусь справу, може, і шалену, а проте грізну, попри всю її дурість. Цієї хвилини він уже, либонь, покинув острів Ельба й подався... куди? — не знаю. Звісно ж, він намагатиметься висадитися або в Неаполі, або на берегах Тоскани, а може, навіть і у Франції. Вашій милості, мабуть, відомо, що владар острова Ельба зберіг стосунки і з Італією, і з Францією.

— Авжеж, — дуже схвильовано відказав король, — нещодавно ми дізналися, що бонапартисти збираються на вулиці Сен-Жак; та продовжуйте, прошу вас; як ви