Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Коли я закінчив листа, мені здалося, що я довго біг і у мене з незвички болять усі м’язи. Поки Фуонг готувала люльку, я приліг на ліжко.

— Він молодий,— сказав я.

— Хто?

— Пайл.

— Це не так важливо..

— Я одружився б з тобою, Фуонг, якби міг.

— Знаю, але сестра чомусь не вірить.

— Я оце написав дружині і попросив дати мені розлучення. Раніше я не робив таких спроб. А може, щось вийде?

— І багато шансів?

— Ні, але все може бути.

— Не хвилюйся. На кури.

Я затягнувся, а вона заходилася готувати другу люльку.

Я знову спитав її:

— Сестри справді не було вдома, Фуонг?

— Я ж сказала тобі, що не було.

Було безглуздо мучити її заради правди — цієї слабості людей Заходу, до якої вони схильні не менше, ніж до алкоголю. Віскі, що я випив з Пайлом, послаблювало дію опіуму.

— Я збрехав тобі, Фуонг,— сказав я.— Мене викликають на батьківщину.

Вона поклала люльку.

— Але ти не поїдеш?

— Якщо я відмовлюся, на що ми будемо жити?

— Я змогла б поїхати з тобою. Мені хочеться побачити Лондон.

— Це буде незручно для тебе, поки ми не одружені.

— А може, дружина все-таки дасть тобі розлучення?

— Може бути.

— Я поїду з тобою так чи інакше,— сказала Фуонг.

Вона говорила те, що думала, але коли знову взяла люльку й почала підігрівати кульку опіуму, я побачив, як у її очах промайнув цілий рій думок.

— А в Лондоні є хмарочоси? — спитала вона раптом.

Я був ладен розцілувати її за простодушність цього запитання. Вона могла збрехати із ввічливості, від страху, навіть задля користі, але в неї ніколи не вистачить хитрості, щоб приховати свою брехню.

— Немає,— сказав я.— Щоб побачити хмарочоси, тобі доведеться поїхати в Америку.

Вона кинула на мене швидкий погляд і, збагнувши свою помилку, заговорила про те, які сукні вона носитиме в Лондоні, де ми там оселимось, яке там метро (вона читала про нього в якійсь книжці), про двоповерхові автобуси; полетимо ми літаком чи поїдемо морем...

— А статуя Свободи...— почала була вона.

— Ні, Фуонг, це також в Америці.

Розділ другий

1

Принаймні раз на рік каодаїсти влаштовували урочисте свято у своєму священному центрі в Тай-Ніні, за вісімдесят кілометрів на північний захід від Сайгона, щоб відзначити чергові роковини Дня Визволення або Завоювання, чи навіть з нагоди якогось буддійського, конфуціанського або християнського свята. Каодаїзм — винахід одного місцевого чиновника — завжди був улюбленою темою моїх розповідей новачкам. Каодаїзм — синтез трьох релігій. Священний центр у Тай-Ніні. Папа і жінки-кардинали. Механічний оракул. Святий Віктор Гюго. Христос і Будда на даху собору, а внизу, під ними,— східна фантасмагорія в стилі Уолта Діснея[43] — різнобарвні дракони та змії... Новачки завжди захоплювалися моїми розповідями. Але як показати їм непривабливість справжнього стану речей: найману армію в двадцять п’ять тисяч чоловік, озброєну мінометами з вихлопних труб старих автомобілів, армію — союзницю французів, яка в час небезпеки заявляла про свій нейтралітет?.. На ці свята, що допомагали тримати селян у покорі, папа запрошував членів уряду (вони з’являлись, якщо каодаїсти в цей час держали владу в своїх руках), дипломатичний корпус (він завжди присилав других секретарів з дружинами або полюбовницями) та французького головнокомандувача, який посилав замість себе якого-небудь генерал-майора з своєї канцелярії...

По дорозі в Тай-Нінь мчав швидкий потік штабних і дипломатичних машин, а в найнебезпечніших місцях Іноземний легіон виставляв на рисових полях охорону. Цей день був завжди неспокійний для французького командування, а для каодаїстів, можливо, він був днем певних сподівань, бо ніщо не могло найкраще підкреслити їхню лояльність, як убивство за межами каодаїстської території кількох високопоставлених гостей.

Через кожний кілометр над рівними полями стриміла, як знак оклику, маленька глиняна сторожова вежа, а через кожні десять кілометрів — форт, що його охороняв взвод легіонерів, марокканців або сенегальців. Машини йшли, як у Нью-Йорку,— на однаковій швидкості, і, як у Нью-Йорку, ви з стримуваним нетерпінням поглядали на машину попереду, а в дзеркало — на машину позаду. Кожному хотілося дістатись до Тай-Ніня, подивитись на процесію і якнайшвидше повернутися додому: о сьомій наставала комендантська година.

З рисових полів, контрольованих французами, ви потрапляли на рисові поля секти хоа-хао, а звідти на рисові поля каодаїстів,— ці останні були завжди в стані війни з хоа-хао,— але тільки прапори змінювалися на сторожових вежах. По затоплених рисових полях бродили по черево у воді буйволи, на спинах у них сиділи голі хлопчаки; там, де золоте колосся вже вистигло, селяни в капелюхах, схожих на великі круглі черепашки, віяли зерно під маленькими дашками з плетеного бамбуку. Машини швидко проносилися мимо — вони належали до зовсім іншого світу.

Увагу приїжджих у кожному селі привертали церкви каодаїстів — пофарбовані в голубенький та рожевий кольори, з великим оком божим над дверима. Прапорів ставало дедалі більше; обабіч дороги купками йшли селяни; ми наближалися до священного центру. В далині над Тай-Нінем височіла, мов зелений капелюх, священна гора; якраз там і засів генерал Тхе — бунтівливий начальник штабу, який недавно оголосив про свій намір воювати як проти французів, так і проти в’єтмінців. Каодаїсти й не думали ловити його, хоч він і викрав їхню кардинальшу; проте ходили чутки, що Тхе зробив це не без відома папи.

В Тай-Ніні спека завжди здавалась більшою, ніж в інших місцях Південної дельти; можливо, через брак води, а можливо, через нескінченні