Читати книгу - "Майстер"

Генрі вивчав вираз обличчя Ґосса і його тон. Давній друг раптом зробився щирим прибічником придушувачів непристойності. Захотілося, щоб у кімнаті був француз, який би трохи втишив Ґосса, бо в ньому, очевидно, взяло гору суто англійське почуття власної праведності й нетерпіння до всього інакшого. Генрі закортіло сказати, що така гарячковість погано вплине на Ґоссів прозовий стиль.

— Напевно, усамітнення в тюремній камері піде Вайлдові на користь,— сказав Генрі,— тільки не публічні муки. Нікому б їх не побажав.

— Вірогідно, Кабінет уже обговорив список причетних,— продовжував Ґосс.— Схоже, що поліція вже декого допитала і багатьом порадили перетнути канал. Власне, гадаю, дехто вже його перетинає, доки ми з вами говоримо.

— Так, і крім морального клімату,— сказав Генрі,— гадаю вони знайдуть там і дещо краще харчування.

— Не зовсім ясно, кого конкретно підозрюють, але про це чимало пліткують,— продовжив Ґосс.

Генрі помітив, що Ґосс дивиться на нього.

— Думаю, що кожному, хто так або інакше був скомпрометований, було б доцільно виїхати якомога швидше. Лондон є великим містом, і тут чимало відбувається у тиші й таємничості, та зараз усе стає явним.

Генрі встав, підійшов до книжкової шафи, що стояла між вікнами, і почав вивчати корінці книжок.

— Я подумав, що, коли ви... Якщо, можливо...— почав Ґосс.

— Ні,— Генрі рвучко розвернувся.— Ви не думайте. Немає ніяких «якщо».

— Що ж, я радий, якщо можна так сказати,— сказав Ґосс тихо і встав зі стільця.

— То ви по це приходили? — очі Генрі свердлили Ґосса з такою ворожістю, що відбивала будь-яке бажання відповідати.

СТЕРДЖЕС ПРОДОВЖУВАВ ПРИХОДИТИ весь час, доки тривав процес і коли Вайлда вже було ув’язнено, тож усяка можливість утекти до Франції випарувалась.

— Мені казали, що його мати почувається переможницею,— сказав Стерджес.— Вона вважає, що син завдав відчутного удару по імперії.

— Важко уявити, що в нього є мати,— зауважив Генрі.

Генрі запитував у обох своїх друзів і всіх, із ким зустрічався протягом цих останніх тижнів, чи не знають вони, що сталося з двома ангелоподібними діточками Вайлда, чиє ім’я тепер назавжди вкрилося ганьбою. І Ґосс приніс йому відповідь.

— Хоча він і є банкрутом, дружини це не торкнулося. Вона має власні гроші й, наскільки я знаю, виїхала з дітьми до Швейцарії. Вона взяла інше ім’я собі та синам, аби вони більше не носили батькового прізвища.

— А вона знала про свого чоловіка до процесу? — запитав Генрі.

— Ні, я так розумію, що не знала. Це стало для неї жахливим потрясінням.

— А що відомо хлопчикам?

— Не можу вам сказати. Нічого про це не чув,— відповів Ґосс.

Генрі днями думав про них. Спостережливі, красиві істоти живуть у країні, з мови якої не можуть зрозуміти і слова, їхні імена знищено, батько відповідає за якийсь темний злочин, якому й назви немає. Він уявляв дітей у якомусь швейцарському будиночку з башточками, у помешканні з високими стелями та видом на озеро, як нянька відмовляється пояснювати, чому вони сюди переїхали, чому навколо так багато тиші, чому мати весь час тримається на відстані, а потім раптом пригортає їх так сильно, ніби їм загрожує якась небезпека. Він думав про те, як мало слів їм знадобиться, щоб пояснити один одному все про демонів, що їх оточили, про свої нові імена, про нове для них відчуття ізоляції, про зсув реальності, унаслідок якого вони мусять цілими днями сидіти самі у цих холодних кімнатах, ніби в чеканні на якусь катастрофу, про те, що їм ввижається батькове усміхнене лице в мороці напівосвітленого сходового майданчика, а коли вони піднімаються вгору, воно розтає без сліду.

КОЛИ ВАЙЛДУ ОГОЛОСИЛИ ВИРОК і скандал, що стосувався лондонського дна, трохи вщух, стосунки Генрі та Едмунда Ґосса повернулися на колишні рейки, бо Ґосс, здавалося, знову став самим собою. Щойно Вайлда зачинили у в’язниці, він миттєво перестав поводитися, ніби член Палати Лордів.

Якось після полудня, коли вони сиділи в кабінеті Генрі та пили чай, мова зайшла про старий предмет їхніх розмов, що дуже цікавив Генрі. Ішлося про Джона Еддингтона Саймондса — Ґоссового друга по листуванню, що помер двома роками раніше.

— Із усіх, хто захоплено спостерігав за кожною деталлю його справи,— сказав Генрі,— ДжЕС, як називав його Вайлд, був би найбільш інтригуючою особою. Це могло б майже змусити його повернутися в Англію.

— Авжеж, він би зненавидів Вайлда,— додав Ґосс.— Стільки вульгарності та бруду[15].

— Так,— терпляче промовив Генрі,— але те, що вийшло на загальний огляд, захопило б його.

Саймондс мешкав переважно в Італії і писав із величезною, може, навіть надмірною, чуттєвістю про природу, мистецтво й архітектуру. Він став справжнім connoisseur[16] італійського світла та кольору, а також експертом із іншого, більш небезпечного, питання, що називав «проблемою грецької етики» — кохання між двома чоловіками.

Десять років тому Генрі та Ґосс так само жадібно обговорювали Саймондса, як тепер Вайлдів процес. Тоді Ґосс із меншою впевненістю спілкувався зі своїми владними знайомими, також існувало не вимовлене розуміння того, що розмови про Саймондса стосуються їх особисто, проте воно з роками потьмяніло.

Тож він припинив усі спроби пригадати свої відчуття, зупинившись на тому, що вона є особою зі сталими опініями та стійкими переконаннями, а коли Ґосс заглибився в розповіді про родинне життя Саймондсів, Генрі почав подумки змальовувати образ поетової дружини, наче портретист. Вона, за Ґоссовими словами, не схвалювала того, що писав її чоловік, адже заперечувала його захоплення Італією, що ним повнилися листи Саймондса; його гіперестетизм її лякав і, зрештою, вона зненавиділа чоловікову концепцію любові між чоловіками. Вона, сказав Ґосс, у вузьких межах кальвінізму почала шукати моральні цінності так само фанатично та хворобливо, як її чоловік — довершену красу. Ґосс зауважив, що подружжя лише дратувалося з інтересів одне одного і з часом місіс Саймондс почала мріяти про чернечу власяницю, як її чоловік — про грецьку любов.

Ґосс ліниво розмірковував про Саймонсів і не помічав, як близько до серця все це сприймає Генрі. У будь-якому разі історія так швидко й виразно склалася в голові Генрі, що він і не встиг би про це сказати Ґоссу. Він