Читати книгу - "Король болю"

— Отже розбійники.

— Гм...

— Думаю, якщо довколишніми лісами прогуляється добре озброєний загін замкової сторожі, то хутко познаходить усіх цих ваших «мавок»! — Казимир більше не міг стримати реготу. Тим більше, що великі вуха війта досить кумедно зарухались.

Нареготавшись удосталь, він одразу ж перепросив за це господиню. Втім Агата встигла добряче розсердитись.

— Думаю, ви, Казимире, чудово це зробите, — різко мовила вона, — ключі від арсеналу отримаєте ще сьогодні.

Після цього вона знаком дала зрозуміти, що розмову закінчено. Найманець шанобливо вклонився і вийшов із зали.

Прямуючи до казарми сторожі, він подумки лаяв себе останніми словами за свою нестриманість. Це ж треба було розреготатись, як останній йолоп!.. Мов несповна розуму пришелепкуватий блазень десь на міському торговиську!.. Ех! Тепер лишається тільки виконати, як слід, завдання пані Сененської і довести, що він гідний її довіри.

З такими думками найманець прочинив двері замкової казарми. Всередині панувала задуха і смерділо людським потом. Поміж лавками та лежанками за чималим столом сиділи з десяток чоловіків і азартно грали в кості. Щойно Казимир постав на порозі, погляди присутніх в одну мить звернулися до нього.

— Добридень, панове, — привітався гість і навіть злегка вклонився.

Відповіді не було. Замкові вояки й далі дивились на нього, чекаючи, коли той повідомить чого сюди приперся.

— Є робота для вас, добродії, — вимовив Казимир.

— Та невже? — спокійно перепитав хтось і одразу сплюнув.

— Наказ пані Сененської, — врочисто мовив прибулий.

— От нехай пані Сененська прийде сюди і нам накаже, — відповів той самий голос, після чого вояки реготнули й повернулись до перерваної гри.

— Вона сюди не прийде, — крізь зуби процідив прибулий, — від вашого смороду тут і кінь би впав.

Чоловіки вдруге відволіклися. Здоровезний, як скеля, бородань підвівся з-за столу й наблизився до Казимира.

— Слухай ти, панночко, — дивлячись на гостя згори вниз, промовив він, — забирайся краще звідси під три чорти. Бо запхну тебе своєму коневі в сраку. Там, кажуть, смердить ще гірше.

Гравці зайшлися таким гучним реготом, що затряслися стіни, а в Казимира заклало в вухах. Дочекавшись, доки вони замовкнуть, гість коротко мовив:

— Усім сідлати коней.

— Ти не розчув? — здивувався бородань, — я сказав — під три чорти!..

— А я сказав сідлати коней! — перебив його Казимир, хоч відчував, що добром це не закінчиться.

Передчуття тієї ж миті справдились: бородань, втративши терпіння, щосили зацідив йому кулаком в груди. Казимир відлетів на добрих два кроки і, прочинивши спиною двері, в які щойно зайшов, гепнувся в багнюку поруч із порогом. Дихання здавило так, мовби хтось ухопив його руками за легені, викручуючи їх, ніби старе ганчір’я. Найманець вже навіть подумав, що таким і буде його кінець, коли перед очима почало трохи світліти. Перше, що він побачив перед собою, прийшовши до тями, — була пика бороданя, який навис над ним і єхидно усміхався. Позаду нього скупчилися інші гравці, що поглядали на Казимира з-за його спини.

— Живи-и-ий... — протягнув хтось чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням, — а ми вже гадали, Хомо, що ти його на той світ спровадив... Б’єш, як молотом.

— Подякуй, що не в голову вперіщив, — прорік Хома Казимиру, який вже потроху намагався звестись на ноги, — розвалив би твою довбешку, як маківку.

На цих словах він повернувся до нього спиною і разом з іншими рушив назад до казарми. Однак здоровань і не підозрював, що з такими, як він, Казимир вже не раз мав справу. Цей чоловік, що так несподівано з’явився в Поморянському замку, був найманцем. А отже двобої були його хлібом. І саме для таких випадків, Казимир тримав дещо в своєму чоботі...

— Ану, повернися, стерво... — промовив він, звівшись на ноги.

Голос його досі був здавлений, а на губах пінилася кров.

Коли Хома озирнувся, Казимир тримав у руках невелику скручену в кільця бойову нагайку. Такою часто послуговуються степові народи або вільні козаки в Дикому Полі. Нею не б’ють коней, бо серед густого плетива заховане гостре залізо. Така лише для герцю.

— Он ти як, — грізно мовив бородань і витягнув з-за поясу ножа, — гаразд, буде по-твоєму...

Тримаючи свою зброю лезом вниз, він рушив прямісінько на Казимира. Тієї ж миті хльоснула нагайка, і ніж полетів у калюжу. Хома люто заревів. Правиця його густо залилася кров’ю. Першим же ударом найманець добряче здер йому шкіру і, хтозна, може й зламав кілька пальців.

Втім це був лише початок екзекуції. Щойно Хома спробував знову піти в наступ, цього разу вже з порожніми руками, як отримав такий самий безжальний удар в обличчя. Впавши на коліна, він завив з болю і спробував захиститись руками від наступних ударів, проте марно. Вправно орудуючи своєю змієподібною зброєю, Казимир за хвилину перетворив його сорочку на криваві лахміття, з-під яких стриміли шматки розсіченої шкіри. Врешті Хома благально підняв догори руку.

— Годі... — прохрипів він, — прошу тебе...

Піднята рука тремтіла, мов у пропасниці. Казимир зупинився і спробував віддихатись. В грудях ще боліло, але злість уже перейшла. Він обвів поглядом решту вояків. Ті стояли, роззявивши роти, і з острахом поглядали нього.

Найманець витер з губ кров.

— Чого стоїте? — запитав він у них, — я сказав, щоб ви сідлали коней. Хутко.

— Усі, крім нього, — додав він, тицьнувши нагайкою убік Хоми, що помалу зводився на ноги, — він нехай зализує рани.

Вояки перезирнулись і, хвилину постоявши, подалися виконувати його наказ.

Через годину, загін, що складався з двадцяти озброєних шаблями і мушкетами вершників, зібрався біля замкової брами. Сільський війт сидів також у сідлі. І хоч тримався він осторонь від вояків, але видно було, що їх вид добряче збадьорив цього чоловіка.

— Ну що ж, показуй нам своїх мавок та лісовиків, — мовив до нього Казимир, — закладаюся, ці хлопці хутко наведуть лад в околицях.

Тут він кивнув убік замкової сторожі. Втім, сказавши так, найманець злукавив. Насправді Казимир був переконаний, що ці вояки не здолали б і п’яних селян, якби ті раптом зібралися в такий самий загін і кинули їм виклик. Можливо той, кого вперше в житті сьогодні назвали лицарем, хотів їх підбадьорити. Адже знав, що кожен, хто служить у замкові сторожі, також наслухався історій про таємничі зникнення в тутешніх лісах.

Війт