Читати книгу - "Новендіалія"

Лука хитро усміхнувся.

— Ти сам сказав. Тоді, під час наради. Мовляв, всі зійшлися, окрім нього.

Мар’ян знічено роззирнувся.

— Ну отак… Оце не виспишся і верзеш казна-що. А знаєш, у тому клубі, де я був напередодні, можна замовити стриптиз в окрему кімнату… І от, уяви, заходять — одна у весільній сукні, а на другій — фрак…

— Мар’яне, та не забивай мені баки! — обурився Лука. — Це мені, між іншим, Мора сказала, щоб ти мене з Теззі познайомив.

— Та ну?

Білявий озирнувся, і Мора, усміхаючись, кивнула йому з-за свого монітора. Мар’ян стенув плечима.

— Ну, коли так… Мені однаково чекати, доки Фелікс папірці свої розгребе…

Фелікс, похований межи кількох товстелезних папок, пробурчав щось несхвальне про гультяїв на нероб, які тільки на те й спроможні, що швендяти брудними борделями.

— Нічого не брудними! — обурився білявий. — Та за такі гроші…

— Мар’яне, не сварися, — поквапився втрутитися Лука. — Давай ти краще пообіцяєш Феліксу, що другий раз підеш пиячити до філармонії!

Білявий радісно пирхнув.

— Нє, до органного залу!

— Та ідіть вже звідси! — визвірився Фелікс.

Мар’ян охоче скочив з місця, прямуючи до виходу та закликаючи колегу за собою. Лука, не гаючи часу, рушив за ним; насправді, коли б знати дорогу, то він біг би поперед нього — так мордувала його невдоволена звідучора цікавість. Мора і словом не обмовилась про зміст досі прихованих від нього знань, і хлопець за пів безсонного дня встиг вигадати собі чергову лиховісну змову, де фігурували криваві злодійства та невпокоєні мерці. Попри подібні жахіття, Луччина нинішня нетерплячка мала досить-таки радісний характер — так, очевидячки, почала позначатися на ньому специфіка професії.

— Агов, Мар’яне, — покликав він свого проводиря, який навскоки долав магістратські сходи. — А чого в того гостя таке дивне ім’я? Ну, «Теззі» — це що таке?

Мар’ян захихотів.

— То ти ще дивних імен не чув. «Теззі» — це скорочення. Насправді його звати Тезаурус. Тезаурус Велько.

— А чого, симпатично… — ошелешено мовив Лука. — І головне, не сплутаєш ні з ким.

— Це то-очно, — саркастично протягнув Мар’ян.

Вискочивши надвір, білявий швидко роззирнувся, тоді кинув хитрий погляд на свого супутника і, зрештою, зробив знак переходити вулицю навскіс. Щойно за вигином вулиці хлопці опинилися біля входу до університетського архіву — кам’яної арки під опікою сови та грифона.

— Нам сюди? — здивувався Лука.

Замість відповіді Мар’ян смикнув двері, пропускаючи колегу досередини. За хвильку вони занурились до болісно знайомого Луці довкілля — просякнутого порохом повітря старого Університету, замкненого в рипкий паркет та повсякчасно холодні мури. Втім, була тут і незначна відмінність — коридором бігла зелена доріжка, а до носа пхався солодкавий запах старого паперу. Архів… Цікаво, що саме забули тут Магістратські душогуби?

Назустріч їм з-за столу підвівся охоронець, проте Мар’янове «ми до Теззі» його нібито влаштувало. Цього разу білявий повів свого супутника не на горище, а до підвалу. Щоправда на дверях, які їм довелося проминути, містилася табличка «Керівник відділу каталогізації», а щойно за ними починалися сходи вниз. Помітно було, що тут всіляко дбали про безпеку; щойно хлопці спустилися сходами, їхній шлях перепинили металеві двері з ґратованим віконечком. Мар’ян нахабно загрюкав по них кулаком.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Лука подумав був, що знайомство з найбільш втаємниченим співробітником Магістрату відкладається. Проте спливла хвилина, і в темному коридорі за дверима намалювалося дивне видиво: похила постать у каптурі та темній хламиді.

— Яка скорботна справа привела вас до храму Лібітіни? — підвиваючи по-старечому, мовила постать.

Та-ак… Якщо оце — той, по кого вони прийшли, то цілком зрозуміло, чого його ховають від людей. Лука приголомшено зиркнув на Мар’яна, сподіваючись на пояснення, проте той уперто дивився в інший бік.

— Бажаєте влаштувати похорон? Замовити плакальниць? — тим часом гугняво провадив старий. — Чи, можливо, жалобну процесію у супроводі хору?

На цьому Лука не витримав наруги.

— Ага, процесію — тільки з циганами та комічними куплетами. Можна?

Постать крекнула і дрібно затрусилася. Лука не відразу збагнув, що то «служитель храму» так сміється. За мить той випростався і відкинув каптур.

— Правильно мислиш, — відказав служитель, і тут уже Лука розгледів, що той зовсім іще не старий, років, може, над сорок, з чорним волоссям, зібраним у хвіст, гачкуватим носом та лукавими зморшками в кутиках очей.

— Та відчиняй уже, Теззі, — не в силі стримати усміх, мовив Мар’ян. — Бо зараз підемо по плакальниць до сусіднього вар’єте!

— Ой ні-ні-ні, — засміявся той, відчиняючи ґрати. — Ти ж знаєш, які вони там — як не маєш своєї біди, так іще чужої наберешся…

Нарешті двері прочинилися, і господар запросив хлопців досередини.

— Тезаурус, — повідомив він, простягаючи Луці руку для привітання. — А ти — Лука Ведель? Давно хотів з тобою познайомитись. Я ж знав колись твого батька.

— Правда? — Лука аж зупинився з несподіванки.

— Правда-правда, — кивнув Теззі, зачиняючи за собою двері та рушаючи вздовж коридору. — Мене дуже цікавили його роботи, його професійний погляд на некрофілію — у філософському розумінні, певна річ… От ти не думай, що я божевільний!

— І на гадці такого не мав! — поспішив запевнити його Лука.

— Ну так, я ж бачу! Але щоб ти знав, це в нас тут і правда храм Лібітіни. Певною мірою. Ти знаєш, хто така Лібітіна?

Лука стенув плечима.

— Не рідня. Хіба що «лібідо» можу згадати.

— А! — обернувшись до нього, схвально мовив Теззі. — Дуже близько. Лібітіна — богиня похорон, що уособлювала також і смерть. А це, — він кинув на низькі дверцята, — а це в нас крипта.

Господар штовхнув двері, і за мить хлопці опинилися в просторому приміщенні, яке понад усе нагадувало музей — стелажі, скляні полиці, міцні шафки і різноманітні артефакти, справжнє значення яких було відоме лише втаємниченим.

— Крипта, — гмукнув Лука. — А де мерці?

Теззі розвів руками, охоплюючи стелажі та їхній вміст.

— А це вони і є.

Лука насупився, не знаючи, що і думати — це знову перевірка? Чи жарти, сенс яких йому годі зрозуміти? Чи — ну не правда ж? Під пильним оком господаря він зробив крок до полиць. Грубезні монографії, креслення, старовинна зброя, за можливість торкнутися якої Лука років із десять тому віддав би усю кишенькову готівку. А ще… здається, план міста: і Ринкова площа є, і вулиця Святого Дорміана, щоправда вона має тут іншу назву — Cardo, але пропорції знайомі… Цікаво, скільки ж років цьому документу?

— Чотирнадцяте століття, — гордовито прокоментував Теззі, — генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте власноруч. А це, — господар кивнув на рукописну книгу